By 
Корупція, де б вона не коїлася – у Єгипті, Римі чи Іудеї, сягає майже початку історії людської цивілізації. Достатньо розглянути античну спадщину, присвячену проблемам будівництва держави і політики, аби зрозуміти, що слово “корупція” придумали не українці.
Ще понад два тисячоліття тому корупцію сприймали як основний чинник політичних змін, як явище, що неминуче спричиняє падіння некомпетентних режимів їх та заміну більш міцною владою. У Стародавній Греції в V-ІV століттях до н.е. корупція здебільшого мала побутовий характер і проявлялась як “псування їжі і питної води”. Пізніше корупцією стали називати деякі протиправні дії: зіпсованість моралі, розпусність молоді, розлад порядку в полісі.
У Стародавньому Римі та Афінах боротьба з корупцією була насамперед справою гуртової моралі та суспільного контролю. Наприклад, часто членів рад чи зборів обирали жеребкуванням, вважаючи, що випадок –запорука об’єктивності. Для виборних посад встановлювалися короткі терміни без права переобрання. У Стародавньому Римі претор, як і більшість магістратів, обирався на один рік, обов’язки виконував безоплатно. Але така система створювала можливість підкупу виборців заможними громадянами.
Плутарх приписував королю Македонії Пилипу II, батькові Олександра Македонського, крилатий вислів: “Не існує таких високих кріпосних стін, через які б неможливо було перебратися ослу, нав’юченому золотом”.
Дати визначення корупції як соціальному явищу намагались Арістотель, Платон, Фукід. Вони створили першу відому науковцям модель корупції – моральну, яка пояснювала людську недосконалість перепоною на шляху до легітимного суспільства.
“Найголовніше при всякому державному ладі – це за допомогою законів і решти розпорядку влаштувати справу так, щоб посадовцям неможливе було наживатися”.
Арістотель
Арістотель у роботі “Політика” писав, що корупція здатна привести державу якщо не до загибелі, то до виродження. Також Арістотелю приписують вживання терміну “корупція” стосовно політики тиранії як неправильної, зіпсованої, тобто корумпованої форми монархії. Боротьбу з корупцією Арістотель розглядав як основу забезпечення державної стабільності: “Найголовніше при всякому державному ладі – це за допомогою законів і решти розпорядку влаштувати справу так, щоб посадовцям неможливе було наживатися”.[1]
У Законах дванадцяти таблиць також є згадка про корупцію: “Невже ти вважатимеш суворою ухвалу закону, що карає стратою того суддю або посередника, які були призначені при судообговоренні [для розгляду справи] і були викриті в тому”.[2] Корупція середньовіччя мала канонічне значення – зваблювання, спокуса диявола. У богослов’ї католицизму вона стала проявом гріховності, бо, за Апостолом Іоанном, “гріх є беззаконня”. Однак за свідченнями сучасників, католицька церква у середньовічній Європі й сама була осередком корупції. Практика торгівлі індульгенціями та церковними санами не тільки суперечила основам християнського віровчення, але і була корупцією в сучасному розумінні.
Вичерпне уявлення про звички, що панували у верхівці католицького духівництва, можна скласти з праць Ніколо Макіавеллі, який порівнював соціальне зло корупції з сухотами. На його думку, мудрість правителів полягала у своєчасному виявленні хвороби та знаходженні методів лікування.
Інший геніальний європейський вчений Томас Гоббс писав: “…люди, які пишаються своїм багатством, сміливо скоюють злочини в надії, що їм вдасться уникнути покарання шляхом корумпування державної юстиції або отримати пробачення за гроші чи інші форми винагороди”.[3] З погдяду Гоббса, корупція “…є корінь, з якого витікає в усі часи та за усіляких спокус зневага до усіх законів”. Ці вислови є безумовним доказом поширення корупції й на органи правопорядку того часу. Не можна не згадати й вислів Карла Маркса: “Покажіть капіталу прибуток у триста відсотків, й не буде жодного злочину, на який він не піде…”.
“…люди, які пишаються своїм багатством, сміливо скоюють злочини в надії, що їм вдасться уникнути покарання шляхом корумпування державної юстиції або отримати пробачення за гроші чи інші форми винагороди”
Тома Гоббс
А от Макс Вебер, ввівши в науковий обіг поняття “толерантний функціоналіст”, вважав, що корупція може мати позитивний і функціональний характер у відносинах державної та приватної сфер, за умови якщо вона підсилює позицію еліт, які гарантують прискорення змін, що відбуваються в суспільстві.
[1] Арістотель. Політика
[2] Таблиця IX. 3. Авл. Геллій, Аттічні ночі, XX. 17
[3] Гоббс Т. Левиафан, или Материя, форма и власть государства церковного и гражданського
