By 
На початку цього тижня громадську думку сколихнув новий скандал, в основі якого лежали правовий нігілізм та антикультурне варварство української влади загалом та українських “силовиків” – зокрема. В принципі – нічого нового, не вперше. Однак, хоч інцидент не приніс ані поважніших травм людям, ані суттєвої шкоди майну, група публічних осіб наробила чимало галасу і знову підняла на поверхню питання, які стосуються всіх нас – про Україну.
Що ж сталося? В загальних рисах на основі повідомлень у ЗМІ можна картину змалювати наступним чином. 22 травня експрезидента Петра Порошенка викликали на допит в Державне бюро розслідувань як свідка у справі про незаконне ввезення в Україну кількох десятків картин з його приватної колекції. Того ж чи наступного дня директорові Музею Івана Гончара у Києві запропонували організувати виставку згаданих вище картин, яка мала б відкритись після закінчення карантину. Допит Порошенка було призначено на 26 травня, але він туди не пішов, натомість того ж дня організував презентацію своєї колекції для журналістів. Після цього представники ДБР прийшли в музей, щоб провести там слідчі дії, а оскільки, як сказано в офіційному повідомленні служби, адміністрація закладу та інші особи їм заважали, то вони викликали для підкріплення спецпідрозділ бюро.
Як наслідок – традиційні вже “маски-шоу”, зламані двері, виштовхнутий з власного приміщення директор, бездіяльність поліції – знову ж нічого нового, знову ж таки не вперше. Але той “русскій” стиль – “бєссмислєнний і бєспощадний” – в якому співробітники ДБР вторглися у Музей Гончара, викликав занепокоєння і обурення широких кіл культурної громадськості. Український національний комітет Міжнародної ради музеїв (ІСОМ) оголосив, що вважає неприпустимими такі дії представників Державного бюро розслідувань. Загалом на цьому та частина справи, яка стосується музею, мала б видихнутись. Але ні – частина “стурбованої громадськості” надає їй другого дихання.
Зі зрозумілих причин найбільшого стресу цей інцидент завдав шанувальникам і прихильникам “сивочолого кумира”: його політичній та бізнесовій камарильї, партійній піхоті та штатним патріотам, а також сиротам по ще одному кумирові – сивобджолому, які сприйняли Порошенка як “доброго вітчима”. Власне з їхніх уст і профілів у соцмережах полилися найбільш драматичні окреслення та визначення. (Хто не в темі, почувши ці слова, міг би подумати, що Україні “гаплик”, російські найманці стоять на львівських рогатках. Або для молодіжної авдиторії: полчища орків знову напали на чудовий світ людей та ельфів. Чи щось в такому стилі).
Наприклад, депутат ВР Микола Княжицький свій допис на Facebook починає з важкої артилерії: “Вчора дикі і неосвічені ДБРівці увірвалися в Музей Гончара”. (Тут при нагоді насмілюсь запитати: а що в спецпідрозділах наших інших силових відомств служать цивілізовані і освічені? Наскільки я знаю, то туди спеціально добирають тупих і сильних, але лояльних до начальства – щоб вони, як вчили в радянській армії, накази “нє абсуждалі, а випалнялі”). І далі: “В усій правоохоронній недозміненій системі найбільшу небезпеку становить не недореформована поліція, не напівімпотентне НАБУ, а беззаконне і антиукраїнське ДБР”. Тут би теж можна було поставити кілька питань панові Миколі, який не вперше депутатствує, та й високі і відповідальні посади уже займав. Але Княжицький – політик, він мусить політизувати процес. Служба така.
Інша справа – люди культури. От читаю на Facebook допис одного відомого виконавця народних пісень: “Музей Івана Гончара це легендарне і святе місце!… Після здобуття Української Незалежності і до тепер, до наших днів – Музей Івана Гончара був і залишається одним з провідних центрів де б’ється пульс українського життя!”. Вторить йому ще одна шановна дама, яка презентується як співзасновниця видавництва: “Все, що коїться зараз довкола Музею Гончара, – за межами етики і здорового глузду. Але найогиднішою з усього цього є спроба перенести відповідальність за недолуге “маскі-шоу” на сам музей, щоб хоч якось оправдати дії злочинного Зе-режиму! Музей Івана Гончара (Ivan Honchar Museum) – це те місце, де б’ється пульс України”.
Що ж, про етику і здоровий глузд доречно зауважено. Якщо це таке “легендарне і святе місце”, то що там робить Порошенко з його сумнівного походження колекцією? Політик, якому більшість українців відмовила в довірі після першої ж президентської каденції, а значна частина електорату зневажливо обзиває “баригою”. Ну і як поважна інституція може братися виставляти картини, щодо яких ведеться розслідування за підозрою в контрабанді? Може, варто більше уваги приділяти стерильності своїх “святих та легендарних” місць?
Ну і ще кілька слів про “пульс України”. Пульс живого й великого організму, як відомо, можна намацати в різних місцях. Для когось він “б’ється” в Музеї Гончара. Але поголовна більшість наших трипільсько-козацьких співгромадян відчуває його “биття” в інших місцях: чи то в Кагарлику, де тріпотить пульс справедливості; чи то в окопах на Донбасі, де гупає пульс обороноздатності; чи то в Кабінеті міністрів, де згасає пульс фінансової системи країни.
Гадаю, за той пульс, що “б’ється” в Музеї Гончара, переживати особливо не варто: ДБРівці вибачаться, двері відремонтують, директорові колектив допоможе вийти з шоку. Гірша справа з іншими місцями вимірювання пульсу: якщо там він зупиниться, то й в музеї завмре.
