By 
Три роки тому написав таке: “Зберігати демократичне правління під час війни можна лише за трьох умов: якщо війна не довга, якщо демократична влада реагує на ситуативні виклики без огляду на ідеології і якщо в суспільстві є довіра до керівної еліти. Відсутність хоча б однієї із цих умов призводить до потреби встановлення більш централізованого, жорсткого й мобільного режиму правління”.
Повномасштабне вторгнення не скоригувало цієї формули. За браком першої умови наша демократія й далі тримається (радше балансує) на другій і третій. І якщо титульні українські ідеократи поки що скрегочуть зубами в нижній шухляді, то з довірою гірше. Значно гірше. Кредитна бочка з довірою, вщерть наповнена навесні 22-го, ще не вичерпана, але до дна не так уже й далеко. Якщо цього не розуміють власники бочки, то приходять закордонні інспектори й пояснюють. Деталізовано, аргументовано й переконливо. Усе стає зрозумілим.
До бочки, ясний день, треба долити. Невідкладно. Тому ми й бачимо зимовий фестиваль обшуків, звільнень, оголошень підозр і відсторонень. Усі фестивальні локації можна поділити на дві категорії: шоу-майданчики й закриті павільйони для утилізації сміття. Найцікавіше відбувається в павільйонах. Персонажі на шоу-майданчиках цікаві хіба що для невибагливої публіки. Чиновниця з новорічними бажаннями, колишній олігарх, управлінець оборонного міністерства з проросійським минулим — символічні, чітко окреслені і яскраво забарвлені фігури для концентрованого народно-фейсбучного гніву.
Паралельно робляться і плануються кроки в бік жорсткості. “Закон 8271” та правові обмеження для громадян РФ є лише першими з них. Якщо війна затягнеться, демократичні процедури будуть ще більш обмежені. Головне запитання в тому, чи спробує влада підвести під усе це ідеологічний базис. Якщо спробує, то майбутнє України стане ще більш невизначеним.
Політики в довірчому спілкуванні здебільшого відкидають таку перспективу. Кажуть про те, що Захід пильно слідкує за українською владою. Що будь-яка спроба відхилитися від демократичного курсу і використати ідеологічний інструментарій для “цементування” суспільства буде припинена в зародку. Що теперішня владна команда не схильна до бачення крізь фільтри переконань. Що керування Україною поступово переходить до покоління, яке принципово не сприймає ідеології як стрижневого засобу управління соціальними процесами.
Кажу політикам: “Добре, якщо так”.
Проте в суспільстві зберігається потужний запит на ідеологізацію суспільного життя — неоднорідний і нефронтальний. У кожній касті він формується за окремими правилами. “Вічно ображені” і з нижчих, і з вищих каст мріють про “зміну імен” і про репресії під ідеологічними прапорами. Мріють про свої інтереси, про приниження успішних і багатих через вимоги ідеократії. Мріють про дрібні бонуси для донощиків, для продажних хейтерів і прапороносців “єдино правильного курсу”.
У політичній касті прибічники ідеократії в меншості. Там розуміють, що бенефіціари української оборони менш за все захочуть пояснювати своїм парламентам і виборцям появу в Україні якоїсь закритої політичної системності, замішаної на месіанстві. Лише демократія, лише системна відкритість, лише вільна конкуренція та плюралізм. Тому всі співці ідеократії з політичної касти тихенько бурчать на кухнях і сподіваються на якесь майбутнє: на прихильність “хлопців із фронту”, на приліт якихось “чорних лебедів”, на прихід до влади військових, на глобальну кризу лібералізму та на іншу конспірологію.
Серед консолідованих політичних сил, реально або потенційно опозиційних нинішній українській владі, найсильнішою, попри всі обставини та нюанси, залишається “коаліція мерів”. Ця сила є безмежно далекою як від месіанства, так і від ідеократії, хай що там думають собі “вічно ображені”. Вона налаштована на суто практичні речі, найперше — на майбутню реконструкцію країни за гроші західних демократій. Тому з боку мерської коаліції загроз демократії також начебто не очікується. Навпаки. Той, хто прийшов у політику через вибори, воленс-ноленс є persona eligitur.
Власне кажучи, ми не знайдемо зараз жодного живого політичного бренду, який був би системно збудованим навколо антидемократичної риторики.
Залишається питання популізму. Себто хвороби, що нині загрожує всім демократіям світу, а не лише тій, яка замешкала між Сяном і Доном. Учені політологи переконують, що популізм у демократичних системах не такий уже і страшний, що від популізму простого звичайного до політичного месіанства in plena signa (у повноті ознак) і, відповідно, до авторитаризму шлях довгий.
Учені політологи, звісно, хлопці начитані та навчені тонкощів порівняльного аналізу. Проте не все, що здатні перетравити зрілі демократичні системи, є безпечним для молодих і гібридних демократій. Нагадаю, що експерти з Financial Times відносять Україну саме до гібридних. Навіть не до молодих. І не до незрілих.
Та й зі зрілими не все так однозначно. Ще свіжими є згадки про apud Trump, від якого досі не може оговтатися наймогутніша демократія планети, у зрілості якої ніхто не ризикне сумніватися.
Популізм у нас, на відміну від демократії, не гібридний. А радше всюдисущий, багатоликий і домінантний. Інструментальними аспектами популізму без сорому й совісті користуються всі політичні сили. А ще популізм, хай як гірко це визнавати, є майже єдиною універсальною системою понять і символічних кодів, яку однаково добре розуміють як політична каста, так і те, що все ще підпадає під старе-добре визначення “широких народних мас”. Жодна велика суспільна маніфестація, яка не спирається на символічні коди з арсеналу популізму, не має шансу на успіх у нашій країні. Комусь здавалося, що велика війна вилікує цю стару хворобу. Не вилікувала.
Попри те, що з політичного обрію майже зникли такі утворення, як Радикальна партія та її дрібніші клони, чиста субстанція популізму й далі вирує.
Якщо не найбільшою, то найактуальнішою загрозою демократії в Україні є накладання символічних кодів популізму на невдале для нас закінчення великої війни. Наші політики і пропагандисти за останні місяці створили таку собі суспільну матрицю під умовною назвою “очікування безумовної перемоги”. Будь-яку реальність, що не вкладеться в матрицю безумовної перемоги, український соціум не прийме. І жодні пояснення, виправдання та констатації не допоможуть.
Ми вже не мислимо нашого майбутнього без поразки Путіна та відновлення українського суверенітету над окупованими територіями. Усі паліативні конструкти перемоги, уже й не кажучи про очевидну поразку, є запереченням майбутнього України. Саме так: не “поганими варіантами” майбутнього, а його прямим запереченням.
Якщо хтось або щось переконає українське суспільство в тому, що відсутність перемоги є прямим наслідком демократії, це стане вироком для нашого народовладдя.
Відсутність або відтермінування перемоги стане тим майданчиком, на якому розпочнеться фестиваль месіанства. Уже не “народні маси”, а цілі національні еліти шукатимуть пророка, автократора, українського Наполеона. Месію, здатного вести до перемоги.
