День Обслуги

День Обслуги
В неділю, виявляється, був День журналіста. Чимало представників цієї професії – старі «акули пера» і молоді «дятли клавіатури», міські міжпартійні та привладні «джинсовики» і скромні містечкові васали локальних органів самоврядування, а також редакції, професійні організації і новітні різновиди шкіл юнкорів – з однаковим завзяттям відзначали його як велике свято. Найбільше, зрозуміло, пощастило столичним: шашлички на природі з самим Президентом. І все це попри багатолітні розмови про те, що журналістика в Україні померла молодою, немає її. То й що? Професії немає, а День – є.

Сучасну українську журналістику починали творити три десятиліття тому дуже різні журналістські середовища – професійні і непрофесійні: «перебудовані» працівники державних, партійних чи комсомольських ЗМІ; дописувачі самвидавівської преси; зухвалі та завзяті революціонери-невігласи, як от ми у Post-Поступі. Попри відсутність в Україні газетного папери й наявність галопуючої гіперінфляціі, попри туманність знань про минуле і нерозуміння перспектив майбутнього, ми всі змагались і сперечались одні з одними, розсварювались чи здружувались, і всі були переконані, що нову журналістику нової держави потрібно розвивати саме так, як ми. Нехай це прозвучить пафосно, але те, що тоді творилося в журналістиці (медіа-ринку ще не існувало) можна сміливо означити такими штампами як: «свято демократії» і «фестиваль свободи слова». Нашпиговані професійними максимами, типу: «хто володіє інформацією, той володіє світом» чи «журналісти – сторожові пси демократії», ми й подумати не могли, щоб угнутися тискові влади або бізнесу, щоб зрадити принципам і стати «руконеподаваємим» у професійному середовищі. Європейські чи американські кореспонденти, які в тих роках приїжджали у Київ, Львів чи інші міста, нам заздрили: «На Заході цього вже давно немає» – казали вони. Український журналіст тоді справді звучало гордо.

Але недовго. Вже з середини 90-х в атаку на вільну пресу пішов не знаний нам ще ворог – олігархічний капіталізм. Та все ж першим був бандитизм. Мало хто, мабуть, пам’ятає, що до випадку з Ґонґадзе, історія нової української журналістики налічувала вже коло чотирьох десятків загиблих журналістів: убитих в зв’язку з професійною діяльністю та померлих за нез’ясованих обставин, переважно – підозрілих. І сьогоднішній День журналіста – це не про них.

Та все ж більшість засновників і засновниць нової журналістики полягли не від куль чи бейсбольних бит, а не встояли перед спокусою «золотим тільцем»: великі обсяги необлікованої «чорної» готівки, матеріальні «бонуси», що додавалися до дружби з владоможцями, а ще традиційні людські заздрощі, малодушність і марнославство. Відсутність професійної солідарності поділила журналістів на своїх і чужих, на успішних і «лузерів».  

На наших очах з дня на день «руконеподаваємі» очолювали великі медіа-компанії; «зрадники професії» ставали крутими медіа-менеджерами; люди з «підмоченими репутаціями» вигулькували ведучими популярних, топових телепрограм. Підлі, брехливі, злодійкуваті «чорні вівці» журналістики раптом стали «елітою професії». Отак «бабло перемогло зло». А цим злом виявились здебільшого чесні професіонали й наївні ідеалісти.

Більшість з них вже покинули професію, або ж відсиджуються по якихось нішевих чи альтернативних проектах. Тепер же основу так званої «журналістської професії» становить та молодь, яку злостиві «старі» називають підставками під мікрофон, обслуговуючим персоналом олігархічних медіа. Втім, до них претензії невеликі, адже така вже виробилася система в ЗМІ, так мутувала професія, зрештою, приблизно так і навчають майбутніх журналістів по українських ВНЗ.  

Минулої неділі, мабуть, був їхній День. Нічим не кращий, ані гірший від інших «днів». Бо тепер з таким же успіхом, як День журналіста, влада та її пахолки могли б відзначати і День прибиральника, двірника чи асенізатора, ну й іншої прислуги-обслуги. Може щось таке вже й існує, але я щось ніколи не бачив, аби тих президенти запрошували на пікніки.

А це не правильно і несправедливо. Всі ж вони з однієї категорії – обслуговуючий персонал. От і можна б заснувати один спільний День Обслуги. Запрошувати на його відзначення до Президента (а в регіонах до різного щабля очільників-начальників) найкращих представників усіх цих професій разом. Нехай би й асенізатори з журналістами, прибиральниці з охоронцями, секретарі з двірниками поскакали собі вслід за президентом по пеньочках, а потім він з любов’ю і повагою годував би їх зі своїх вельможних ручок шматочками гарячого шашлика. Заодно й сучасні журналісти краще б усвідомили своє місце в суспільстві.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Ігри у “войнушку” Суспільство 3-Б