By 
Лютнева революція 1917 р. в Петрограді, що повалила царат в Росії, розпочала творення нового суспільного і державного ладу в країні. Водночас вона дала новий поштовх до національного відродження численних народів колишньої імперії. На території підросійської України провід національним революційно-демократичним рухом взяла на себе Центральна Рада, що утворилася 4 березня 1917 року. Керівниками УЦР були М. Грушевський (голова), М. Науменко (заступник голови), В. Антонович (товариш голови), С. Веселовський (писар) та П. Коваль (скарбник), якому вже 10 березня того ж року доручили якнайшвидше виробити фінансову програму.
Центральна Рада не мала готівкових коштів, необхідних для власного функціонування, а оскільки вона не була повноправним представником влади, а швидше морально-декларованим провідником українського революційного руху, то могла розраховувати лише на пожертви своїх прихильників та національно свідомих громадян. Проблему фінансування УЦР вирішило створення Національного фонду для добровільних внесків. Збори до нього здійснювались за принципом подоходного податку, який мав прогресивно-подоходний характер без зазначення точної суми. УЦР також вирішила випустити блоки книжок, які б отримали громадяни; видати підписні листи, за якими й мали збиратися кошти; зазначити в часописах термін проведення дня Національного фонду.
Усі київські організації мали подати до Центральної Ради свою відповідь щодо пунктів засад проекту Національного фонду, а також списки всіх своїх членів (без зазначення прізвищ) та їхні сукупні доходи; українські організації, представники яких входили до УЦР, мусіли одночасно надати Центральній Раду якусь суму грошей. УЦР також хотіла притягнути до оподаткування всіх неорганізованих українських елементів та повертати громадам й інституціям їхні видатки, якщо вони мають загальноукраїнський характер, з коштів Національного фонду. Добровільні пожертви до Фонду збирала молодь, яка також заснувала Інформаційне бюро, що засідало разом з УЦР в Педагогічному музеї.
12 березня 1917 р. Центральна Рада наказала розіслати відозви в справі Національного фонду до різних інституцій України та оповістити про його установлення в часописах. Також з приватних осіб (за їхньою згодою) в скарбницю Національного фонду збирали 75 коп. за відвідини Педагогічного музею.Наступного дня парламентарі ухвалили почепити жовто-синій прапор на будинок, в якому збиралася Центральна Рада, і влаштувати збір пожертв на Національний фонд на кооперативному з’їзді. Кошти мали надходити на поточний рахунок Союзбанку.
Чутки про те, що Центральна Рада збирає кошти на національну справу швидко поширилися Україною і дійшли через українські організації та військові комітети до фронту. Громадяни з піднесенням відгукнулись на заклик Центральної Ради, однак багато людей, не дізналися адреси фонду, передавали пожертви “куди слід”.
У відозві до українського народу від 22 березня 1917 р. Центральна Рада урочисто й оптимістично виголосила: “Впав царський уряд, а Тимчасовий оголосив, що незабаром скличе Установчі Збори на основі загального, рівного, прямого виборчого права. Звідти уперше на весь світ пролунає у всій силі справжній голос Твій, справжня воля Твоя. До того ж часу ми закликаємо спокійно, але рішуче домагатися від нового уряду всіх прав, які Тобі природно належать і які Ти повинен мати, Великий Народе, сам хазяїн на Українській Землі”. Центральна Рада закликала народ вимагати відновлення права на рідну мову по всіх школах, судах, урядових інституціях, а також у церкві, земствах та всіх неурядових закладах.
Ставлячи перед собою завдання культурного і морального провідництва нації, діячі Центральної Ради наперед заявили про своє самоусунення від проводу політико-державотворчого та адміністративно-господарчого. Принаймні, до скликання і завершення роботи майбутніх всеросійських Установчих зборів. Закликаючи усі верстви українського суспільства дотримувати спокій, Центральна Рада тим не менш наставляє народ вибирати своїх (українських) людей “на всі місця”, організовуватися, вперто братися до роботи, до гуртування в політичні товариства, культурні і економічні спілки та до складання грошей на Національний фонд.
Також опинившись у грошовій скруті, російський Тимчасовий уряд постановою оголошує “Позику волі”, щоб покрити борги та забезпечити витрати на війну. Після повалення царату уряд сподівався на підтримку народу, зокрема і в питанні про війну. Не сподіваючись отримати позитивний відгук від українського населення, міністр фінансів Тимчасового уряду М. Терещенко надіслав телеграму УЦР з проханням ”сприяти успіху “Позики волі”, необхідній для переможного кінця війни і укріплення здобутої свободи”. Центральна Рада підтримала цю позику.
Закликавши населення допомагати центральній владі у зборі коштів на продовження війни, Центральна Рада, можливо, сама того не прагнучи, внесла певну плутанину у справу добровільних. Так, наприклад, 31 службовець Харківської митниці на зборах 5 травня 1917 р. замість передання пожертв до Національного фонду вирішили допомогти Тимчасовому урядові. Громадяни, зокрема солдати, котрі на мали статків, віддавали до фонду свої бойові нагороди.
На ІІ-гих загальних зборах Центральної Ради 22–23 квітня у Києві Фінансова комісія ухвалила влаштувати День Національного фонду 9 травня усюди, де є українські організації; у День Національного фонду мають проходити вистави, концерти, лекції, мітинги, ярмарки українських виробів збір грошей на вулицях, продаж українських газет і книжок, національних прапорців тощо. Також Фінансова комісія закликала всіх українців жертвувати на Національний фонд та запропонувала громадянам віддавати денний заробіток. Головою Комітету Дня Національного фонду було обрано громадську діячку Людмилу Старицьку-Черняхівську. Незабаром, 1 травня 1917 р., на засіданні Комітету Центральної Ради День Національного фонду через технічні труднощі було вирішено перенести на 21–22 травня 1917 р., що співпадало із “Зеленими” святами.
Кошти від громадян почали надходити задовго до офіційних днів проведення зборів до Національного фонду. Надсилали свої пожертви й організації, наприклад, ще 31 березня 1917 р. Полтавська Спілка споживчих товариств передала на рахунок Національного фонду 100 крб., виручені від продажу якогось “Секретного доносу”.
Організатори пожертв теж не сиділи склавши руки. Ще в квітні 1917 р. Пресс-бюро при Центральній Раді випустило і розіслало до українських організацій “Підписку Українського Національного Фонду”, в якій вказувалося: “Гроші належать відправленню Виконавчій Раді Українського Конгресса в Києві, на ім’я професора Грушевського; звіт по збору публікується в українській газеті “Нова Рада” та російській “Русское слово”. Оригінал сеї підписки зберігається в уповноваженого депутата – офіцера”. Голова Комітету Л. Старицька-Черняхівська надсилала від імені Комітету підписні листи до відомих громадян з проханням здійснити пожертву.
Збір грошей розпочинали раніше й місцеві осередки громадських організацій та спілок. Наприклад, тимчасовий організаційний комітет одного з об’єднань звернувся до товаришів з відозвою такого змісту: “Хто співчуває волі всіх народів, які населяють Україну, хто співчуває руху визволення України від гніту 250 літнього панування царизму, хто поважає той нарід, на землі якого він живе і хлібом якого користується, хто бажає добра Україні, в якій він родився, під світом сонця якої він виріс і жиє – той запише на національний фонд України свій одноденний заробіток. Збір на національний фонд відбудеться на Зелені Свята 21 та 22 травня, але для зручности збіраймо наперед, бо на Зелені Свята нас в Управі не буде”.
Однак під час офіційного збору громадяни не поспішали жертвувати для фонду власні кошти через юридичну невизначеність правового статусу та повноважень Центральної Ради. Загалом по Україні та поза її межами відгукнулися тисячі українців, але вони віддали мізерні суми – колективні пожертви складали не більше 200 рублів. Це, зокрема, видно з підписних листів, в яких, крім загальної суми, вказувалися ще й поосібні. М. Грушевський свідчив, що лише у Києві ця акція принесла у скарбницю Центральної Ради 40 тис. рублів. Такої суми навіть на влаштування урядування у місті було надзвичайно мало, а витрати вимагали дедалі більших коштів. Станом на 21 серпня 1917 р. прибуток Центральної Ради, складений з добровільних пожертв, становив лише 4 тис. 25 рублів, а на початок грудня того ж року скарбниця Національного фонду виявилася порожньою.
Утім, цей акт мав величезну моральну вагу для становлення авторитету Центральної Ради як провідника української революційної демократії. Не менш важливим є й те, що завдяки цьому добровільному самооподаткуванню національно свідома частина населення не лише надала Центральній Раді початкові кошти для розвитку своєї діяльності, але й виявила, нехай і не величиною загальної суми отриманих пожертв, проте багатотисячною участю, що підтримує розбудову самостійної України. Це підтверджувало прагнення українського народу не лише до соціальних змін, але до свого національно-державного статусу як нації. Центральній Раді залишалося лише не розвіяти ці сподівання і використати наданий їй кредит довіри власного народу.
