By 
“На початку XXI століття еволюція людини дійшла переломного пункту. Природний добір, процес, у якому найдужчий, найрозумніший, найшвидший відтворюється в більшій кількості нащадків, ніж решта, процес, що наділив людину найшляхетнішими рисами, тепер почав сприяти інакшим рисам. Більшість наукових фантастів передбачали суспільство значно цивілізованіше і значно інтелектуальніше. Та час минав, і розвиток, здається, йде в протилежному напрямку – до тупішання. Як це сталося? Еволюція не обов’язково винагороджує розум. Без природних хижаків, що розріджують стадо, вона починає винагороджувати тих, хто просто найбільше розмножується й робить розумних видом на межі зникнення”. Цими словами починається американська стрічка Майка Джаджа “Ідіократія”, яка вийшла на екрани п’ятнадцять років тому.
Із давньогрецької “ідіот” – це приватна особа, окрема людина, яка не бере участі в суспільному житті. А ще це дуже хвора особа, яка страждає на гостру розумову відсталість. Отже, знов-таки з давньогрецької “ідіократія” – така форма суспільного ладу, де влада належить ідіотам.
Головний герой стрічки Джо Баверс (Люк Вілсон) – військовослужбовець, який не придатний ні до чого, крім роботи в бібліотеці військової бази, де майже не буває відвідувачів. Тож Джо проводить дні перед телевізором. Проте його ідилію і сподівання на те, що він так “працюватиме” ще вісім років, а потім спокійнісінько вийде на пенсію, порушено. Начальство хоче провести науковий експеримент – ввести когось із військових у довготривалий сон, для першої спроби – лише на рік. Потрібно було знайти середньостатистичного кандидата, тож за видатну пересічність вибрали Джо. Відмовитися Джо не міг – як людина військова мав коритися наказу.
В експерименті також мала взяти участь й особа жіночої статі, але вибрати відповідну кандидатку в лавах збройних сил не змогли, тож знайшли її серед цивільних. Дівчина Рита (Мая Рудольф) особливими розумовими здібностями теж не вирізнялася, працювала повією на вулиці й мала проблеми із законом. Риті також довелося погодитися, адже їй пообіцяли зняти судимість та ще й дати грошову винагороду.
“Ідіократію” за жанром означають як науково-фантастичну комедію, тож, як це часто буває в науково-фантастичних фільмах, а тим паче комедіях, усе пішло не так, як планувалося. Експеримент закрили, а про сплячих піддослідних забули. Джо Баверс прокидається вже у 2505 році на зовсім іншій планеті – заваленій сміттям і населеній розумово відсталими індивідуумами, на тлі яких Джо, який у минулому був надзвичайно посереднім, нині справляє враження чи не найрозумнішої людини.
Джо та Рита проходять через низку пригод і нелегких випробувань, інколи навіть із ризиком для життя, але все закінчується щасливо. Джо завдяки своїм знанням, кмітливості і винахідливості (звичайно, якщо порівняти з людьми 2505 року) допомагає співгромадянам вирішити низку нагальних проблем. За це його у фіналі картини з тріумфом обирають президентом США. Проте головна проблема – те, що населення країни складається переважно з отупілих людей – нікуди не поділась.
“Ідіократію” не варто вважати кінематографічною подією чи тим паче шедевром, до того ж, мабуть, багато хто з глядачів не сприйме доволі грубий гумор, який, проте, є характерним для творчості Майка Джаджа. Він також є автором популярного свого часу анімаційного серіалу “Бівис і Батхед”.
Однак фільм таки вартий уваги. Найперше тому, що за майже фантастичним і дещо смішним збігом обставин стрічка вийшла в прокат саме першого вересня, у День знань, коли діти традиційно йдуть до школи, а студенти – на заняття до вишів. Автори фільму навряд чи спеціально планували дату релізу, бо в англомовних країнах жодного Дня знань немає, його святкують лише на пострадянських теренах. А ще цей дивний збіг обставин спонукає придивитися уважніше до рівня освіти в наших навчальних закладах.
Наприклад, не надто втішними є цьогорічні результати ЗНО, за якими третина школярів не склала тести з математики, а 18% – з історії. Число тих, хто завалив іспити з мови та літератури, на перший погляд, не таке жахливе, але насправді також доволі тривожне.
Цьогоріч я познайомився з дитиною, яка готувалася до ЗНО з української літератури. На запитання, хто такий Квітка-Основ’яненко, вона впевнено відповіла, що йдеться про двох людей, одна з них – це жінка, яка написала “Лісову пісню”. Це можна сприйняти як анекдот, однак у мережі є цілі грона споріднених “відповідей-перлів” на запитання тестів ЗНО. Звичайно, можна посміятися чи махнути рукою – ну, не цікавить її література, але в цієї дитини з інших дисциплін результат був такий самий, хіба більш-менш нормальний з англійської. Вона також не могла відповісти на запитання, що її цікавить, наприклад – любить заняття спортом чи має якесь хобі. Добре, що бодай вміє читати й писати, щоправда, з помилками.
Можливо, мені пощастило зустрітися з якимось унікумом, але після розмови з викладачем кінематографічного вишу стало зрозуміло, що мав справу не з поодиноким випадком. Викладач жалівся й аж за голову хапався, бо довелося поставити на вступних іспитах більш як два десятки двійок. Абітурієнти не могли назвати ані імен українських чи світових кінематографістів, ані улюблених художників чи композиторів, ба більше – не могли відповісти, чому вибрали цю спеціальність.
Багато запитань виникає й до вчителів, хоча й тут можна послатися на не просто застарілі, а відверто архаїчні навчальні програми, низькі зарплати, незнання сучасної техніки. То чим ці вчителі здатні зацікавити дітей, для яких смартфон уже давно став головним засобом здобуття інформації? Гаджети сформували хибне переконання, що все можна знайти в інтернеті, дістати різноманітні “знання” від усіляких гламурних “коучів”. А на додачу вони ще й пропонують безліч безтурботних і модних розваг.
Зрештою, чи не забагато хочемо від дітей і вчителів, коли ексміністр економіки гордо озвучує свою позицію, повідомляючи, що не читає книжок і взагалі вважає це нудною й марною справою. Але ці діти зовсім скоро виростуть, стануть фахівцями, обіймуть посади. І тут знову згадаємо “Ідіократію”, де один із героїв розповідає, що став адвокатом, здобувши освіту у… торговому центрі.
Абсурдна і трохи груба комедія, яка вийшла п’ятнадцять років тому, нині може сприйматися як сумне пророцтво не лише для нас, а для всієї цивілізації Homo sapiens. Також схоже, що ера тотального отупіння може прийти значно раніше, ніж у 2505 році. Є вже чимало ознак: зростає кількість людей, що вірять в усілякі абсурді теорії змов, як-от у те, що земля пласка й що сильні цього світу будуть керувати масами через вежі мобільного зв’язку.
Попри справді не надто радісну візію перспектив людства, в “Ідіократії” все-таки є одна надзвичайно важлива й напрочуд позитивна деталь: тим, хто має хоч якісь знання, хто прочитав бодай кілька книжок, високі щаблі в майбутньому ідіократичному соціумі гарантовані.
