By 
Радянська влада називала Іллю Рєпіна “російським живописцем”, майстром художніх творів соціалістичного реалізму. Нині ж Москва й надалі наголошує на належності маляра до російського народу. Однак народився Рєпін у містечку Чугуєві Харківської області у родині військового колоніста Юхима Рєпіна. Як свідчив сам художник, походив він із козацького роду, що мав прізвище Ріпа, яке згодом зросійщили.
“Дехто з тих, хто пише про художників, називає мене козаком. Я народився українським військовим поселенцем. Переважне населення Чугуєва справді складали колишні козаки, переселені сюди московським урядом у середині XVII століття. Незважаючи на те, що за Катерини ІІ козацьку службу з усіма “козацькими вольностями” було знищено, чугуївські мешканці зберігали у своєму господарстві, побуті, культурі багато рис вільної заможної козацької старовини. Про козаків я чув від бабусь і дідусів – розповіді були про останні дні нашого козацтва”, – згадував художник.
Перші навички малювання отримав у Чугуєві в полковому Топографічному корпусі та в місцевій іконописній школі. Професійній майстерності навчався в Санкт-Петербурзі в Рисувальній школі Товариства заохочення художників та в Академії мистецтв (1864-1871), де згодом викладав (1894-1907) й обирався ректором (1898-99).
Як митець Рєпін сформувався під впливами передових демократичних ідей Т. Шевченка, М. Чернишевського, В. Стасова та членів Артілі художників, активістів Товариства пересувних художніх виставок, що знайшло відбиток у його першому великому творі “Бурлаки на Волзі” (1873).
Написанню картини передували побачені на Неві та Волзі сцени з артільної роботи російських бурлак, які справили сильне враження на Рєпіна, особливо в контрасті з мальовничою природою та життєрадісним українським суспільством, з якого він нещодавно вийшов. У автобіографічній роботі “Далеке близьке” І. Рєпін обурюється: “Який, однак, це жах, – кажу я вже прямо. – Люди замість худоби упряжені!”
Як згадував художник через сорок років після завершення роботи над “Бурлаками”: “…[Я] був повний гордою думкою українського військового поселянина, що, крім України, ніде на світі нічого доброго бути не може; сперечався з товаришами, що харківська соборна дзвіниця вище за дзвіницю Ісаакіївського собору, Петербург стоїть на болоті, навколо нього болота, а тутешня природа – самісінькі підстрижені, до гидоти чахлі кущики півночі…”[1].
Художній критик Володимир Стасов хвалив митця та навіть порівнював його із геніальним земляком – Миколою Гоголем: “Пан Рєпін – реаліст, як Гоголь, і настільки ж, як і він, глибоко національний”[2].
Звісно ж, молодого художника Іллю Рєпіна не цікавила “велична Волга”, бурлаки, позбавлені протестного духу, чи імперська Росія. Він жив завданнями мистецтва і ностальгією за рідною Україною, за Слобожанщиною.
Упродовж усього життя Рєпін постійно повертався до українських мотивів: це й вечорниці, й українські жінки, і козаки. Найбільшої слави художнику принесла картина “Запорожці пишуть листа турецькому султану” (1880-1891 рр.). Етюд до полотна художник писав на етнічних землях українців – в кубанській станиці Пашковській, Катеринодарі, в маєтку Качанівка Чернігівської губернії.
Цю картину можна назвати своєрідною енциклопедією не лише навколишньої природи, козацького вбрання і зброї, а й волелюбного духу українців. За спинами запорожців помітні два згорнуті прапори – жовто-блакитний та червоно-чорний.
У листі до В. Стасова І. Рєпін писав: “Чортячий народ! Ніхто на всьому світі не відчував так глибоко свободи, рівності і братерства. Усе Запорожжя лишалось вільним, нікому не підкорилося[3]“. У листі до Д. Яворницького художник також висловлював своє захоплення козаками: “Я люблю запорожців як правдивих лицарів, які вміли постояти за свою волю, за пригнічений народ”.
Рєпін був українцем не лише за своїм вибухово-протестним характером, а й за напрямом творчості. І. Рєпін зображує українську стихію на своїх полотнах “Запорожці” (1878-1891), “Українка” (1879), “Українська хата” (1880), “Український селянин” (1880), “Вечорниці” (1881), “Гайдамака” (1902), “Гопак” (1930) тощо.
Ще одним вагомим тематичним блоком творчості Рєпіна є українські краєвиди. У 1876 р. художник пише пейзажі місцевостей Чугуєва (вулиці, будинки, природу), у 1880 р. мандрує місцями колишньої Запорізької Січі, створює “Дніпро біля Кременчука”, “Дніпро біля Старого Кайдака”, “Плавні напроти Нікополя”, “Могила отамана Івана Сірка” тощо.
У культовій роботі Рєпіна “Не чекали” (1884-1888) також є українські сліди, зокрема портрет Тараса Шевченка на стіні. Художник цінував творчість Кобзаря, називав його “апостолом свободи”. Ще один портрет Шевченка Рєпін створив у 1888 році. На початку XX ст. митця запросили у склад комісії щодо спорудження пам’ятника Кобзареві в Києві до 100-річчя з дня народження поета. Ілля Юхимович зробив кілька чернеток монументу. Український художник Вячеслав Розвадовський мав на той час намір виготовити листівку, гроші від продажу якої спрямували б на будівництво пам’ятника. Для цього І. Рєпін намалював аквареллю “Прометея” з поеми Кобзаря “Кавказ”. Він також став членом-засновником Спілки захисту пам’ятників Т. Шевченку, статут якої влада так і не утвердила.
Творча, педагогічна і громадська діяльність І. Рєпіна була тісно пов’язана з Україною. Місто свого дитинства та юності – Чугуїв художник відвідував у 1867, 1876 та 1877 рр., Київ – у 1880 і 1882 рр. Рєпін товаришував з українськими митцями – Марком Кропивницьким, Миколою Мурашком, Андріяном Праховим, Євгеном Чикаленком, Дмитром Яворницьким, Миколою Ґе. Серед його учнів були українські художники Фотій Красицький, Семен Прохоров, Ілля Шульга, Степан Чуприненко, Микола Пимоненко, Олександр Мурашко, Ігор Грабар, Никанор Онацький, Іван Макушенко, Степан Чуприненко.
Рєпін допомагав і комітету при Спілці образотворчих мистецтв ім. В. Верещагіна в м. Миколаєві, був поважним членом Київської літературно-артистичної спілки, Київської спілки старовини й мистецтва. У 1919 року Рєпін подарував фінському Товариству художників 23 картини російських митців, які не підтримали більшовицького перевороту. Так було покладено початок знаменитій колекції “Атенеум”. Як педагог та критик написав книгу “Далеке близьке”, яка побачила світ у 1953р.
В останні місяці життя Рєпін втратив чутливість правої руки, тому продовжував працювати лівою. У той час пише “Зустріч гетьмана” та “Козак-бандурист із хлопчиком-джурою”.
Після революції і здобуття Фінляндією незалежності від Росії Ілля Рєпін не захотів переїжджати до Москви чи Петербурга, а тому залишився у своєму маєтку Пенати в невеличкому фінському селищі Куоккала, де жив до самої смерті. За заповітом, тіло мали поховати в рідному Чугуєві, але через більшовицьку владу в східній Україні вдова художника вирішила поховати чоловіка в парку недалеко від будинку і пагорба, який Ілля Рєпін називав Чугуєвою гіркою.
[1] Тут і далі цитуємо за: Репин Илья. Далёкое близкое / Под ред. и со вступ. ст. К. Чуковского. – 4-е изд. – М.: Искусство, 1953. – С. 418)
[2] Стасов В. Избранные статьи о русской живописи. – М.: Изд-во «Детская литература», 1968. – С. 222–223.)
[3] Репин И. Е. и В. В. Стасов. Переписка. Т.1. – М.-Л., 1949. – С. 141–142.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
