Дерусифікація: Олександр Суворов

Дерусифікація: Олександр Суворов

Дерусифікація – процес позбавлення наслідків колоніального минулого й відновлення ознак національної ідентичності, що недовго тривав під час руйнування Російської імперії, за політики коренізації й після розпаду СРСР та відновився в період Революції гідності й московської збройної агресії[1].

Нині, попри активне бажання українців відтяти московські рудименти, дехто досі вважає російських діячів “нашою історією”, тому й протестує проти перейменування вулиць чи знесення пам’ятників. До “наших” зараховують ґвалтівників усіх мастей: Андрія Боголюбського, Олексія Тишайшого, Петра Першого, Катерину II, Григорія Потьомкіна, Петра Столипіна, Володимира Леніна, Йосифа Сталіна тощо. А щоб підтримати таку версію “історії” й утвердити її у пам’яті кожного наступного покоління, держава витрачає кошти на забезпечення музеїв, кімнат, галерей та погрудь пригноблювачів української самостійності.

Натомість у нас немає пам’ятників видатним полководцям ХХ століття – Олександрові Грекову та Петрові Болбочану, які боролись за самостійну Україну; немає й козацькому полковнику Іванові Богуну, ім’я якого присвоєно колишньому суворовському училищу в Києві, де й досі є пам’ятник російському діячеві. А ще зовсім нещодавно на честь О. Суворова були названі вулиці ледь не в кожному українському місті. Невже і він – частина нашої історії?

Олександр Суворов – граф Римницький, князь Італійський, один із засновників російської військової справи, генералісимус російських наземних та морських сил, генерал-фельдмаршал австрійських та сардинських військ[2]. За все життя не зазнав жодної прямої поразки. Кавалер всіх російських та багатьох іноземних військових орденів.

У 1768-1769 роках Суворов брав участь у придушенні Коліївщини, за що отримав військове звання генерал-майора. Згодом разом зі своїми “московськими багнетами” утверджував кріпосне право в Україні. У 1778 році під його керівництвом відбулася депортація кримських християн (греків і вірмен) в Озівську губернію.

На початку 1782 р. О. Суворов очолив Кубанський корпус та почав утверджувати Озово-Моздокську лінію. Щоб вберегти тимчасові кордони імперії, він жорстоко розправлявся з ногайським населенням, а вцілілих кочівників переселяв в уральські степи.

Під час Російсько-турецької війни 1787-1791 рр. новоспечений генерал-аншеф здобув перемогу в Кінбурні. Відмова задунайських козаків від штурму позицій російських військ дозволила Суворову разом з пішими козаками скинути яничарів у лиман. Однак чому “українські волелюбці” йому допомогли? Невже забули, як у 1775 році росіяни ліквідували Запорозьку Січ? Фактично козаки посприяли утвердженню кріпосного права, що тривало аж до розвалу колгоспного ладу.

Після перемоги Суворова разом з козаками під Очаковим у 1788 році князь Потьомкін доповів Катерині II: “Флот капудан-паші гребною флотилією розгромлений, 6 кораблів лінійних спалено та 2 здалися… 30 суден розбиті… Між кораблями знищені капудан-пашинський та віце-адміральський, у полон узято людей з 3000, побито не менше… Ця перемога отримана малими, новозбудованими за небувалим калібром, веслувальними суднами…. з 200 менших гребних суден, в кожному по 60 запорожців… Цими суднами керують запорожці, котрих тепер є двадцять тисяч на чолі з їх отаманом Сидором Білим”[3]. Це чи не єдиний випадок, коли українських козаків на службі у цариці згадують у депешах.

У 1789-му Суворов переміг під Фокшанами та Римником, наступного року взяв приступом турецьку фортецю Ізмаїл, за що Антона Головатого було нагороджено орденом Святого Володимира, а всіх козаків – срібною медаллю “За хоробрість…”. У бою за Ізмаїл загинуло 388 козаків і 24 старшини, однак слава у цій кривавій битві дісталась генерал-аншефу Олександру Суворову і московським “чудо-богатирям”. Офіційна ж російська і радянська пропаганда участь українських військ у боротьбі з турками принципово замовчувала.

У 1794 році Суворов придушив польське національно-визвольне повстання Тадеуша Костюшка, заливши передмістя Варшави кров’ю. За це полководця підвищили до фельдмаршала. Ось як пояснював жорстокість “московських багнетів” російський генерал фон Клуген: “У нас стріляли з вікон будинків, з дахів, і наші солдати, вриваючись у приміщення, вбивали всіх, кого бачили… Жорстокість і спрага помсти дійшли до межі… офіцери були вже не в змозі припинити кровопролиття…”

Офіційна біографія О. Суворова свідчить, що полководець належить до міфічної “великоросійської нації”, а рід його начебто походить від шведа Сувора, що приїхав у Росію в 1622 році. Насправді ж Суворови служили у Москві задовго до цієї дати: у 1482 році згадується Горяїн Суворов, служивий чоловік; у XVI-XVII століттях – Суворови-дворяни з маєтками в Бежецьку і Кашині; в “Історії родів російського дворянства” вказується родичання Суворових з Ішук Бухаріними, Кобяковими, Ізмайловими, Сунбулевими, Короб’їними тощо. Усі ці прізвища мають тюркське коріння.

Якщо не брати до уваги кремлівські міфи, полководець Суворов прославився передусім як каратель. Насправді його військові авантюри не передбачали “захисту вітчизни”, а були лише кривавими й жорстокими операціями. То чи такою є “наша” історія?

 

[1] Вікіпедія. Дерусифікація в Україні

[2] Вікіпедія. Суворов Олександр Васильович

[3] Вікіпедія. Облога Очакова

 

 

Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com»
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал. 
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ