Держава, яку не варто захищати 

Надіюсь, що за нашим праведним гнівом, спрямованим проти зовнішнього агресора, ми не забули, у якій держав ми жили до війни. Так, у безпросвітно олігархізованій і глибоко корумпованій, де хабарництво і свавілля «вибраних» квітнуло буйним цвітом. І ніякі «майдани» – карнавальний чи кривавий – масові акції протесту чи голодування, пікети чи флешмоби etc. не змогли цього змінити. Аж ось прийшла війна – повномасштабна, жорстока, руйнівна. За злостивою іронією долі всі ті, хто вирішив у силу можливостей прилучитися до боротьби з зовнішнім ворогом, автоматично захищають і тих, хто обкрадав бюджет та обдурював виборців, вимагав «відкати» у підприємців та брав хабарі у правопорушників. Що ж вдієш, якби на нас напали цивілізовані древні римляни, які приносили право і дороги, або Французька імперія з її «свободою, рівністю, братерством», то може ми й здалися б радо у полон. Але нам доводиться відбиватися від азіатської дичі, яка крім вбивств, руйнувань і грабежу нічого не несе. Та при цьому ми не повинні забувати, що в тилу у нас є ціла «держава», яка не заслуговує на захист ціною наших життів, страждань і зречень.

Іноземці в захваті від того, як мужньо і рішуче українці боронять свою державу від ворога. Їм важко було б пояснити, що українці захищають себе і своїх близьких, свою землю і свої доми, свої міста і села, а держава – це тільки система управління усім цим. Держава, згідно з визначеннями — формальний інститут, який є формою організації політичної спільноти під управлінням уряду; суб’єкт політики, ядро політичної системи. Не думаю, що хтось з наших бійців пішов захищати нашу довоєнну політичну систему. Хіба-що з думкою про післявоєнну. Поняття «держава» також можна розуміти як державний апарат, тобто система органів державної влади.

Держава функціонує на двох рівнях. Один з них зовнішній, видимий для світу: кордони і прапор, гімн і герб, президент і депутати, яких ми вибираємо і яким доручаємо управляти нами і всім нашим майном, а також дипломати чи міністри, котрі контактують з іноземними партнерами та міжнародними організаціями, армія, котра захищає нас від зовнішнього ворога.

Другий – внутрішній. Це різноманітні директори департаментів та керівники відомств, очільники структур й начальники відділів, митники й податківці, судді і прокурори, працівники поліції і спецслужб та різноманітних контрольних чи дозвільних установ. Їх ми не обирали і більшості з них навіть не знаємо. Натомість вони беруть дуже важливу участь в управлінні державою. За аналогією з американським поняттям deep state ми їх можемо називати «глибинною державою». Це поняття має негативну конотацію, бо означає «скоординовану групу або групи державних службовців, які не були обрані, але які, тим не менше, впливають на державну політику, незважаючи на демократично обране керівництво».

Про їхню репутацію в нашому суспільстві можна судити з поширених прозвиськ, типу «гебня», «мусорня», «рєшали» та інша корумпована мерзота. Вони, зазвичай, небезкорисно лояльні до представників «зовнішньої» держави і вороже налаштовані до громадян, трактують їх як своїх клієнтів чи платників данини. Через цю «глибинну державу» упродовж десятиліть розкрадалося наше спільне майно й розпродавалася армія; до нас не йшли нормальні інвестори, а у нас не йшли справжні реформи; зате від нас втікали мудрі голови і робочі руки.

Форма і стан цієї «внутрішньої держави» уподібнює Україну до Росії. Але в нас є теж щось, що суттєво відрізняє українців від росіян – це громадянське суспільство, яке в час війни проявилося у потужному волонтерському русі. Волонтери показали, що можуть заповнити ті прогалини, котрі появилися в результаті неспроможності держави, що в багатьох питаннях можуть обійтися і без державних органів. Якраз це «глибинній державі» і не підходить, тому вона й почала масово атакувати волонтерський рух замість того, щоб боротися зі справжніми шахраями, злодіями, котрі наживаються на воєнній ситуації.

Здавалось би, в час війни всі відповідальні громадяни і відповідні структури повинні консолідувати зусилля задля перемоги: взаємовиручкою, порадою, підтримкою etc. Коли у Львові ціла бригада представників поліції, прокуратури, СБУ прикладає значних зусиль – слідкує, прослуховує, готує провокацію з фальшивими грішми – аби підставити волонтерів, в благодійній діяльності яких легко переконатися, я цього не можу зрозуміти. Думаю, невже не можна було просто підказати: бачимо, що ви робите багато доброго, але через недосвідченість чините це так, що воно може увійти в суперечність з законом. Робіть обережніше! Для чого вся ця провокація з провінційним червоноградським «мусорком», котрий вдає з себе волонтера? Адже і так видно, що «справа шита білими нитками» і найімовірніше розсиплеться у суді.

І проблема ж не тільки в тому, що представниками держави несправедливо скривджені порядні люди. Наслідки значно гірші і для самої держави, і для армії зокрема. Ці волонтери більше не купують і не возять автомобілі для ЗСУ, не годують вимушених переселенців, не передають рації й бронежилети для українських бійців. Отже, кому яка користь від такої провокації?

Щоб це зрозуміти, потрібно знати, як функціонує «глибинна держава». Це ж система з чіткими правилами: сумнівних дозволів і глупих заборон, невиправданих заохочень і незаслужених покарань, службових стягнень і кар’єрних просувань, прихованих стимулів і відвертого фаворизування. Люди з цієї системи звикли, що держава для них – це корито і воно має бути повним весь час, не залежно від того війна на дворі чи епідемія, «зелені» при владі чи «шоколадні», доларами їм платять чи рублями.

Так і цьому червоноградському «мусорку» байдуже до підставлених ним людей, яким ще доведеться потягатися по судах, до зруйнування цілого джерела волонтерської перемоги, внаслідок чого армія недоотримає якоїсь частини спорядження і авто. Його цікавить тільки звіт за пророблену роботу, а відтак, може, й премія чи просування по службі. В його «внутрішній державі» тільки це має значення.

Натомість, волонтери – це вільні люди, котрі з доброї волі допомагають іншим без вигоди для себе. Вони самі вирішують кому, коли і як «давати» – без очільників і начальників. А це – вирок для системи. Зрозуміло, що «глибинна держава» бореться не тільки з окремими необережними волонтерами, але й з усім волонтерським рухом як з ініціативою непідконтрольних, позасистемних людей. Так само після війни вона буде боротися з ветеранськими організаціями чи з будь-якими проявами громадянського суспільства, які стануть перешкодою, наприклад, для їхнього «освоєння» коштів на відбудову країни.

Дехто скаже – розберемося з цим після війни, зараз не час. Це помилка. Бійці втомлюються і виснажуються, ентузіазм волонтерів слабне, а ось ці «герої тилу» тільки зміцнюють свої позиції. З ними потрібно починати боротьбу вже, бо це точно не та держава, яку варто захищати.