Державники й патріоти

Державники й патріоти
Державник любить державу, патріот – батьківщину. Патріотам важче, адже батьківщина – поняття складне, неоднозначне, релятивне, сказати б, езотеричне. Державникам простіше. З державою переважно все зрозуміло й чітко: назовні – це кордони, прапор, гімн, валюта, міжнародні права й зобов’язання; всередині – система управління засобами й населенням. Суспільно-політичний консенсус у державі зазвичай залежить від взаємин між державниками й патріотами.

У чому ж між ними різниця? Любов державника – прагматична, ситуативна й вираховувальна. Любов патріота – безкорисна, вічна й ірраціональна. Кожна з цих позицій має свої вади й чесноти, слабкі місця й переваги.

Державник утримується й багатіє коштом держави. Патріот змушений смоктати молоко з грудей неньки-вітчизни й надкушувати кисіль із засіків батьківщини. Державник намагається не афішувати своє національне походження чи віросповідання, уникає самоідентифікації, а патріот їх глорифікує, іноді містифікує.

У них різні функції. Державник регулює й обслуговує машину примусу, експлуатації й контролю громадян, намагаючись її налаштувати так, аби вона працювала ще й на його користь. Патріот докладає зусиль для поширення і пропагування серед громадян того типу патріотизму, за якого це батьківщина мусить любити своїх патріотів.

Недоліком державника є те, що він зазвичай не переймається проблемами патріотів, поки державна машина діє справно. Коли ж вона не задовольняє очікувань державників (які постійно зростають), вони починають звинувачувати патріотів у недостатньому патріотизмі і примушують їх “любити батьківщину”.

Вадою патріота є те, що він хоче бачити державу такою, як написано в патріотичних книжках, як вчили бабця-дідо, як розповідається в народних казках і співається в піснях. Щоб край нашого державного шляху до світлого майбутнього стояла (а ще краще – танцювала і співала) усе та сама національно ідеальна людина в народному вбранні, яка б колоритною місцевою говіркою пропонувала ексклюзивний, трудомісткий і таємнорецептний регіональний продукт – екологічно чистий, збережений крізь віки і якісний – за смішні гроші, майже за безцінь. Та ще й щоб проводжала подорожніх із доброзичливою усмішкою й тим блаженним виразом вдячності на лиці, що властивий тільки “нашому святому народові”. Державник, правду кажучи, теж страждає такою слабинкою, але за умови, що на все це національно ідеальна людина матиме ліцензію й касовий апарат, що вона чесно сплачуватиме всі мислимі й немислимі податки, а ще й робитиме добровільні внески від прибутку на різні нагальні потреби держави, наприклад – на армію, мову і віру.

Зрештою, патріоти й державники по-різному трактують громадянські обов’язки і права. Патріот попри те, що він зазвичай хороший виконавець, є поганим громадянином. Він батьківщину цінує більше, ніж державу, а тому зловживає правом міняти періодично державників, яких підозрює в нелояльності до своєї вітчизни. Державник же вважає, що громадянин взагалі, а патріот зокрема мусить бути лояльним передусім до держави. Тому державник не проти того, щоб автохтона-патріота – нелояльного, але з правами, замінити на іммігранта-непатріота – безправного, але лояльного.

Та найбільшою слабинкою патріота є те, що він обожнює – patria – землю батьків. Ставиться до неї, мов до святості – береже, не торкається її, навіть не обробляє. Тому він їде обробляти чужу землю, а на свою планує повернутись, “щоб помирати”. Оскільки він ментально прив’язаний до рідної землі, то хоче, щоб вона залишалася “незайманою” – аби ландшафт не змінювався, аби населення не змішувалося з чужинцями.

Натомість для державника земля – це ресурс, як і будь-який інший, державник прив’язаний не до землі, а до офісу. Тому він задля покращення функціонування державної машини радо б використав цей ресурс, довільно міняючи його вигляд і призначення, забудовуючи чи заселяючи. Загалом же державник до держави ставиться так, як і до будь-якої машини, яку можна замінити на нову, коли стара вийде з ладу. Через те він часто й прилаштовує свої ресурси, і бачить своє майбутнє в інших державах, які йому видаються більш надійними машинами.

Втім, слабинки й переваги в державників і патріотів часом міняються, особливо в екстремальних умовах, як-от війна. Тоді видно, що патріоти готові воювати з ворогом до останнього подиху. А державники – до останнього патріота.

Через усе це перед державниками й патріотами стоять принципово різні життєві завдання. Вершиною діяльності патріота можна вважати його перехід до стану державників, де він, як і всі інші, починає просто обслуговувати державну машину. Натомість головною турботою державника є те, аби не випасти зі свого стану й не опинитися серед патріотів, що для нього було б хоч і не трагедією, але прикрим зниженням соціального статусу. Що на професійному жаргоні окреслюється як “западло”.

Та все-таки більш кмітливим представникам патріотичного табору й менш пронирливим членам державної системи часом таки доводиться мінятися місцями. Такою є логіка процесів “державотворення” та “народження нації”.

Однак усе це дуже узагальнено, а відомо, що більшість узагальнень кульгають щонайменше на одну ногу. Зрозуміло ж, що є у світі різні держави й різні народи, тому і специфіка державників і патріотів у них теж різна. Наша країна, яка належить до так званих пропащих держав, до країн “третього світу”, безумовно має свою специфіку. У нашій країні немає суспільно-політичного консенсусу між державниками й патріотами, але це не заважає нам усім разом святкувати кожну річницю державної незалежності. Хоч ми і вкладаємо в це поняття різний сенс.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Спадкова розчарованість патріотів Втомлені майбутнім