By Богдан Шумилович, доцент кафедри культурології УКУ
У вересні-жовтні цього року ГО “Колегіум мюзікум” проводить музичні тури містами України. Проект під назвою “Повернення української класики”, або ж Ukrainian Live, представляє творчість 10 композиторів, об’єднану за трьома критеріями: час, пристрасть і міфи. І власне міф про саму українську класичну музику навіяв мені наступні роздуми.
Наприкінці XIX – поч. XX ст. українські композитори намагалися створити національний стиль музики. Незаперечним лідером у цій справі вважається Микола Лисенко. Син Лисенка згадував, що композитор сприймав свою роботу як свідомий і жертовний акт, оскільки жодних фінансових зисків від творення модерної музики для переважно селянської нації не могло бути. Музика Лисенка була скерована у майбутнє, для тих, які мали б творити вже після нього. Як і угорець Бела Барток чи росіянин Михайло Глінка, Лисенко вважав творцем національної музики народ, а роль композитора вбачав в аранжуванні оригінального твору свого народу. У австрійській Галичині чи Буковині місцеві композитори, які приймали українську ідентичність, намагалися слідувати шляхом, на який вказав Лисенко. Ключовою постаттю у цій справі став Станіслав Людкевич, який був одним з найважливіших композиторів як дорадянського, так і радянського Львова.
У 1885 році у журналі “Зоря” вийшла рецензія священника і композитора Порфирія Бажанського на музичний твір галицького композитора Остапа Нижанківського. Загалом, Бажанський відмітив позитивно твір свого колеги, але зауважив, що музичний дует “До ластівки” таки не має “народного компоненту”. Відомо, що цю рецензію редагував молодий Іван Франко, який кілька років до того написав для “Зорі” аналіз фольклорних українських пісень, що оспівували жіночу неволю. Критики вважають, що ось ці дві публікації Бажанського і Франка й започаткували дебати про український музичний стиль в Галичині.
Активним діячем у творенні національного музичного стилю став молодий С. Людкевич. Він мав німецький вишкіл (був прихильником Ваґнера) і розділяв музику на професійну (в його формулюванні – “артистичну”) і народну. У 1905 році (у віці 26 років) він надрукував у “Артистичному віснику” статтю під назвою “Націоналізм у музиці”. Причиною стало те, що Людкевича “рознервував” Філарет Колесса, який твердив, що українська народна музика “родом” зі сходу. Колесса справді опирався на висліди російських фольклористів, які доводили, що мелодично і ритмічно українські пісні відрізняються від європейської гармонійної музики і більше споріднені із музикою персів чи греків.
Людкевич натомість вважав, що народна музика є європейською, тому немає сенсу “прив’язувати” її до сходу. Він писав, що у артистичній музиці Європи під впливом потреб гармонії “зведено ріжнородність гам до двох типів: дурової і мольової скалї”, тому “мельодиї через уводячий тон… одержали октавний устрій, в якім тоніка має ясне і домінуюче значінє, заводячи єдність в зложеній системі акордів”. Тим часом, вважав Людкевич, давня система квартового і квінтового устрою “затрималася у народній музиці українців, де роль тоніки не такою ясною, як в октавній системі”.
Людкевич назвав прагнення Колесси пояснити східний “хроматизм” української народної пісні “кабінетною вигадкою” вченого. Він ствердив, що “з одного боку змаганє до виявленя в музицї оригінального нового стилю перед “гнилим Заходом” пхає нас у тиориї московських “восточників”, з другого ж боку потреба ратувати національних “окремішностий” супроти великоруської музики навертає нас до того ж западу. Справдї невиглядні перспективи для розвою національного стилю в українській музиці”. Тут він мав на увазі твердження Лисенка про те, що “Европа з своїм обмеженим мажором і мінором мало не все промовила вже сьвітові у творах величних своїх геніїв; нам же ще хиба тільки між люде припадає доба з’являтись. Наша пісня в широкому сьвітї європейському занадто молода, сьвіжа, нова; їй належить ся будущина”. Людкевич вважав такі протиставлення європейській модерній музиці через українську народну (і нібито неєвропейську) хибними. Він писав: “Ми жахаючи ся ніби то німецької гармонії, жахаємо ся всякої світової музичної культури, осуджуємо її, не маючи про неї ніякого поняття”.
Філарет Колесса, якого зачепили звинувачення Людкевича, видав у 1907 році окрему брошуру під назвою “До питання про український музичний стиль”. У цьому тексті фольклорист наголосив, що його метою є вивчення народних пісень, а не творення на їхній основі національного стилю. Звісно, він цитував Лисенка: “Мені ходить не о сепарацію нашої пісні з російською чи там якою інчою, а студіювання, плекання своєї”. А студіювання означало ретельне вивчення. Тому Колесса зі свого боку критикував Людкевича та стверджував, що композитору взагалі не цікава сутнісна структура української пісні. Під час пошуку модерних способів аранжування фольклору він не враховує відмінності, просто намагається створити різновид нової європейської музики з українським ухилом. Тому Людкевич – націоналіст, бо для нього створення нового національного стилю було важливіше за правду минулого. Він створював щось зовсім нове, а не аранжував народне, як заповідав Лисенко!
У своїй брошурі Колесса наголошував, що для українського композитора мали бути важливими дослідження фольклористів, праць яких було обмаль. До 1905 року, коли Людкевич “наїхав” на нього, українці підготували лише одне дослідження в цьому напрямку – збірник народних пісень з мелодіями за редакцією Івана Колесси. Інші дослідження українського/руського фольклору у австрійській Галичині переважно формували поляки чи інші іноземці.
Можливо, така агресія Людкевича щодо намагань Колесси показати неєвропейське коріння українського фольклору була викликана провінційністю галицького музичного життя. Франко у тому ж 1905 році писав, що українські галицькі композитори ніяк не можуть вирватися з-під впливу Бортнянського, а отже, східної музики. Людкевич же пов’язував “безплодність наших галицьких музиків” із станом нашої літератури і поезії – “обскурно вузькоглядна, грубошкіра та доморосла, нічим не подає руки Європі, не має досі ніякого стійкого оригінального напрямку”. Він хотів модернізувати українську артистичну музику, творячи тим самим національний стиль, але у “німецькому” чи радше, як він його сприймав, європейському форматі.
Ніхто не міг припустити, що через 40 років після цих суперечок Людкевича “оберуть” центральною фігурою української, та вже й радянської музики. Але можна було передбачити, що його назвуть одним з найвидатніших українських композиторів ХХ ст., у творчості якого “поєдналися риси національного музичного стилю з особливостями пізньоромантичного стилю європейської музики”.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
