Дев’ять облич націоналізму

Дев’ять облич націоналізму

“Націоналізм сам собою не є злом, аж ніяк. Це така «машина», що виробляє ідентичність”, — мовить один із моїх приятелів іншому. А той, здається, щиро дивується цьому висновку, перепитує, супиться, відсуває від себе тарілку з десертом, врешті-решт каже, що категорично не погоджується із цим твердженням. Категорично. І не дивно. Мало, мало хто в Україні читав “Уявні спільноти” Бенедикта Андерсена. Навіть із-поміж рафінованих науковців-гуманітаріїв та інтелектуалів. Що й казати про простих посполитих.

Знавці кажуть, що сучасний український націоналізм “має дев’ять облич”. І кожному із зацікавлених вдається бачити саме те з них, яке він хоче бачити. І вперто не бачити інших. Дехто все ще розуміє під “націоналізмом” суто давню, закорінену в добу старих імперій, парових двигунів, Гегеля, Вагнера та Гвідо фон Ліста “етноцентричну” його різновидність. Таких стає дедалі менше. Зате не меншає тих, хто сповідує “мовно-культурну” модель націоналізму, таку ж давню, але підтриману “інтелігентською” (а радше — школярською) східноєвропейською традицією. Радикалам — нечисленним, проте, як завжди, помітним — більш до вподоби та версія націоналізму доби Модерну, що в крайніх своїх проявах породила й Муссоліні, і д’Аннунціо, і те чудовисько, яке вистрибнуло з надр віденської богеми.

До останніх ідейно та, перепрошую, за загальним рівнем близькі українські націонал-комуністи (зо два десятки пересварених груп і кланів) плюс політичні секти, у яких квітне емблематичний гібрид троцькізму, православ’я, скінхедства й конспірології. Це — лівий фланг націоналізму, що опертий на вічний, як сансара, ресентимент добродіїв, які до слова “народ” завжди додають “страждалець”.

На протилежному боці ідеологічного спектра — консерватизм з елементами фольклору й того різновиду християнства, для якого кошик із барвистими яйцями важливіший за всі суперечки про Трисуття. Поряд із “яйцесповідниками” тусуються неоязичники та горді послідовники трьох-чотирьох варіантів високочолого традиціоналізму, розмежування між якими проходить чи то шляхами аріїв, чи то орбітами навколо Чорного Сонця. І, нарешті, зручну у всіх сенсах центристську позицію займає націонал-лібералізм, себто націонал-демократія, себто саме те, що толерують закордонні грантодавці.

Можна скільки завгодно зубоскалити над людьми, які не вважають націю вигаданою спільнотою, але під час жорстокої Війни за Ідентичність щира віра в сакральність нації набуває значення однієї з принципових (і ситуаційно незамінних) опор державності.

Тут треба підкреслити: саме щира віра, а не спекулятивний пакет із приповідок про вищість і вічність кревної спільноти. Саме вона, ця віра, і є тією благословенною у всіх сенсах “машиною”, що виробляє базову українську ідентичність.

Звісно, якби ми жили років 30–40 тому, коли ідеологічний дискурс ще доживав віку, усе було б не так строкато і, можливо, не так спекулятивно. Але нині, за доби Гіпермодерну, ідеології перестали бути домінантними фільтрами поміж волею (дією, реальністю) та уявленням (силою переконання). Колись могутні ідеології перетворилися на музейні експонати, на уцінений товар або ж на символічні розмінні “фішки” в політичних іграх.

Відповідно, ідеологія тих політиків із різних таборів, що голосно претендують на історичну (і тому таку солодку-солодку) позицію “творців політичної нації”, є синтетичною, інструментальною, створеною під ситуацію, якщо не на продаж. Це, власне, уже зовсім і не ідеологія. Це, імовірніше, набір програмувальних месиджів, НЛП, ІПСО, темне комунікаційне шаманство.

Зате “старий” націоналізм твердо стоїть на містечково-провінційних позиціях. Він, до речі, також уже мало нагадує класичну ідеологію. У ньому переплелися і настояна на регіональному егоїзмі кланова традиція, і популізм, і споконвічна сільська недовіра до столичних ділків. Та і ксенофобія вже не того рівня. У ній більше конспірології, ніж древнього печерного несприйняття. Це вже не чилі й не каєнський перець, а паприка.

Регіональні політичні еліти Галичини без перебільшення вважають, що приватизували “старий” націоналізм ледь не за родовим правом. Що статус єдиних правдивих українських націоналістів вони успадкували від своїх дідів і прадідів, які воювали в загонах “усусів”, в УПА та страждали від сталінських репресій. Численні та (як ніколи) свідомі свого політичного спадку носії цієї впевненості й далі намагаються формувати владний та інформаційний рельєфи “українського П’ємонту”.

Але орієнтована на Європу нова (молода?) генерація націоналістів розуміє, що ані етнічність, ані “мовно-культурна” модель не здатні виконати стрижневої функції національної модернізації за часів Війни за Ідентичність. Не здатні перетворитися на універсальний фундамент модерної політичної нації. На фундамент майбутньої уявної спільноти, базованої вже не на племінних інстинктах, не на проповідях священників і просвітян, а на ідентичностях сучасного типу, що зважають на мислення і передбачають толерантність до Іншого.

Звідси й конфлікт грантоспроможних конструкторів “нових облич” із відомою професоркою, і решта тектонічних напружень у правому таборі. Не факт, що всі з “нових націоналістів” свідомо підтримують проєкт політичної української нації, опертої на громадянську ідентичність. Вони, імовірніше, стурбовані тим, що максималістські вимоги етнічної та мовної чистоти об’єктивно звужують мобілізаційну базу, дають росіянам шанс на розкол України та погіршують наш імідж.

Хай там як, а вони повертаються до раціональності. Але вже не до раціональності просвітників і масонів Нової доби, а до раціональності Гіпермодерну, тієї, яка закликає враховувати баланс інтересів, пасти неозорі стада, поганяючи залізним жезлом технократії, та визнавати свою належність до глобальних сенсів і трендів навіть тоді, коли ті здаються геть чужими і вкрай неприємними.

Відповідно, у вузькому “порталі” цієї раціональності війна поміж “технічними” та “старими” націоналістами стає все більш фронтальною та медійною. І хоча всі зацікавлені переходять на шепіт: “Тихше, панове, не сварімося, у нас спільний ворог…” — це вже не допомагає. На кону занадто великі ставки. Історичні ставки, на цілі століття. І головні битви, здається, розгорнуться вже не на рівні кухонних розмов, пліток та агітації на харчових ринках.

І це відбудеться навіть не тому, що політичний націоналізм у нас, на відміну від націоналізму етнічного, не має інституційного закорінення. Головна причина саме в заміні модерних пріоритетів постмодерними та гіпермодерними. У ситуації Гіпермодерну “старий” етнічний і “мовно-культурний”націоналізм знаходить для себе зручну, добре укріплену позицію як традиціоналізм, як “живий музей”, освячений іменами-брендами.

Із цієї позиції далеко не скочиш. Але й вибити з неї майже неможливо.

А от для політичного (громадянського) націоналізму, у його класичному, консервативно-респектабельному “республіканському” вигляді, Гіпермодерн не залишає багато місця. У новій ситуації політичний націоналізм напрочуд швидко деградує до рівня звичайного популізму й конспірології, що й демонструє нам сучасна Республіканська партія США з її Трампами, Джонсонами та численними “корисними ідіотами” в Конгресі. Теоретично такий конструкт може “вистрелити” як передвиборча платформа або ж ситуативна іміджева рамка політика-харизмата. Але це, мабуть, не про перспективу. І, що вже точно, не про далеку перспективу.

І це дуже важливий висновок саме для України. Адже закінчення війни — будь-яке, окрім, звісно, повної катастрофи — означатиме початок нового політичного циклу, якого ще не було ані в сучасній українській історії, ані в давній.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Будинок невивчених уроків Вузька група