By отець Артемій Бабленюк
“…і земна людина стала Богом, після того, як з’єдналася з Богом і стала з Ним єдиним; тому що перемогло краще, щоб і мені бути богом, оскільки Він став людиною.”[1]
святитель Григорій Богослов
Святитель Григорій Богослов у своєму 30-му Слові описує причину приходу Христа у світ: “…щоб усі ми були спасенні… Тому що дійсно, для нашого визволення Він послужив плоті, народженню, немочам нашим і всьому, чим спас тих, що знаходяться під гріхом.” В іншому Слові святитель Григорій говорить і про прихід Спасителя: “Я одержав образ Божий і не зберіг його; Він приймає мою плоть, щоб і образ спасти, і плоть зробити безсмертною.”
Бог створив нас за своїм образом, дав розум, волю і безсмертну душу для того, щоб ми, пізнаючи Бога й уподібнюючись йому, ставали добрішими, удосконалювалися й успадкували вічне блаженне життя з Богом – набували його подоби. Існування людини на землі має глибокий сенс, велике призначення і високу мету.
Перші люди отримали заповіді, які мали б робити нас більш досконалими та привести до Бога. Та гріх, що ми його впустили в себе, закрив людські серця від благодаті. Тож аби допомогти людям прийняти Бога у світ прийшов Спаситель. Ісус Христос – слово, що стало плоттю. Він сам пройшов той шлях до людей, який вони мали пройти до нього. І якщо для людини це був шлях піднесення до небес, то для Бога – шлях смиренного сходження на землю, змізернення і применшення.
Старий Завіт був путівником до Христа. Ще з моменту гріхопадіння люди чекали на прихід Спасителя, котрий звільнив би їх від рабства, яке вони вважали скоренням не гріху, а іншим народам. Господь повсякчас посилав на землю пророків, аби розбудити людство від гріховного сну та приготувати його до прийняття Христа. Останнім з пророків Старого Завіту був Малахія, якого іще величають “печаттю пророків”.
Визначним пророком був і святий Іоан Хреститель, котрий проповідував, що для прийняття Бога потрібно мати чисте серце, а це можливо через покаяння: “Покайтесь, бо наблизилось Царство Небесне” (Мф. 3: 2). Однак люди пішли не за покликом душі, що бажала чистоти, а за тілом, яке прагнуло задоволення і “тваринних” насолод. Недарма головна теза тогочасного світу “Хліба і видовищ!”. Люди йшли за Христом не задля спасіння, а лиш тому, що він творив чудеса і насичував їжею. Відтак його розіп’яли, бо не побачили в ньому Спасителя.
Ім’я Ісуса Христа, що розділило навпіл історію, – найбільша нелогічність, з якою довелось зустрітись людському розуму. Бог став людиною! Подібне з’єднання неосяжне для логіки і недоступне “позитивному” пізнанню.
Апостол Павло першим усвідомив, що поняття “боголюдини” для греків є справжнім безумством: “Ми проповідуємо Христа розп’ятого, для юдеїв спокуса, а для елінів безумство” (1 Кор. 1: 23). Греки навчали людей мисленню, вони розробили метод пізнання в основі якого всі речі визначаються своєю сутністю, тобто спільністю ознак. Наприклад, квітка лиш тому є квіткою, що має стебло, пелюстки, листки, водночас вона не може бути квіткою із ногами, крилами, очима чи голосом. Тож і Бог повинен бути безкінечним, невизначеним і могутнім, а його життя і дії не мають ні від кого залежати. Неможливо залишатися Богом і одночасно володіти обмеженим матеріальним тілом, дихати киснем і тамувати голод їжею, бути немічним, потребувати сну, терпіти душевні чи фізичні страждання[2]. Ця позиція грецьких мудреців у пізніший час призвела до єресі аріанства, несторіанства, монофізицтва та монофелітства.
В Євангелії від Іоана міститься велика істина християнства: “Слово стало плоттю і вселилося між нами” (Ін. 1: 14). Ми ж бо дізналися про Пресвяту Трійцю, коли Син Божий став Сином Людським. Звісно, нехристиянська думка часто намагалась відгадати таємне значення числа три, але для повного розуміння необхідним було втілення Христа. Із Старого Завіту знялося “покривало”, й він відкрив свою тринітарну сутність. “Плоть” – це остання межа втілення, вся людська природа у її цілісності. Син залишається Богом в лоні незмінної Трійці, але щось додається до його Божества: він стає людиною. Особистість Сина переходить межі між трансцендентним та іманентним і вступає в людську історію[3].
Приймаючи людську подобу Бог вступає в потік часу, у визначений момент людської історії. Ісус Христос – постать історична, адже народився в конкретну епоху і у визначеному місці від матері, яка походить з царського роду Давида.
Саме ім’я Христа – це синтез єврейської та грецької мов і традицій. Ісус походить від елінізованої форми єврейського Ієшуа (грецькою Λεσου) – “рятувати”, “приходити на допомогу”. Христос (з грецької Χριστος) означає “той, хто отримав помазання”. Помазаником Божим називають Месію, про якого пророкувало Писання, тож і слово “Христос” ототожнилось із “Месія”. З’єднуючи ім’я Ісус із вказівкою вибраності Христос, Церква одночасно вказує на історичну особистість і дає тлумачення події втілення[4].
Симеон Богослов писав: “І так, Бог бажаючи мати таку людину, яку на початку створив Адама, послав у останній час на землю Сина Свого Єдинородного, і Він, прийшовши, втілився, прийняв на Себе дійсне людство, щоб бути досконалим Богом і досконалою людиною, і Божество мало таким чином, людину, яка достойна Його. І це людина! Іншого такого не було, немає і не буде”[5]. Симеон Богослов стверджував, що Ісус Христос є справжньою людиною і водночас істинним Богом, втілення якого у людську подобу відбулося лише один раз.
“Христос приходить для того, щоб дотриматися Закону Божого і Його заповідей, і щоб вступити в боротьбу і перемогти диявола. Те й інше здійснилося в Ньому само собою. Бо, якщо Христос є Той Самий Бог, який дав заповіді і закон, то як можна було не дотриматися Йому того закону і тих заповідей, які Сам дав? І, якщо Він є воістину Бог, то як можна було Йому бути спокушеним чи обдуреним якою-небудь хитрістю диявола? Диявол, правда, як сліпий і бездумний, постав проти Нього боротьбою, але це було попущено для того, щоб здійснилось деяке велике і страшне таїнство, а саме: щоб постраждав Христос безгрішний, і через це отримав прощення Адам грішний”[6] – писав святий Симеон. Про це ж свідчив і апостол Павло, назваючи Христа другим Адамом: “Перший чоловік – із землі, земний; другий чоловік – Господь з неба” (1 Кор. 15: 47).
“Син Божий, Який сів праворуч Отця, – говорить святитель Іоан Золотоустий, – забажав і вирішив у всьому бути нашим братом. Для цього Він залишив ангелів і вищі сили, прийшов до нас і прийняв нас…; прийняв нашу плоть, тільки по людинолюбстві, щоб помилувати нас: немає іншої причини в такому будівництві, крім цієї одної”
Ми не зможемо людською, обмеженою мовою доцільно описати справу спасіння Христа. Однак можемо дізнатись більше через мочання, молитву як спосіб спілкування людини з Богом, та через жертовну любов.
Усі отці і вчителі Церкви назвали єдину причину пришестя – безмежну любов до людей. “Син Божий, Який сів праворуч Отця, – говорить святитель Іоан Золотоустий, – забажав і вирішив у всьому бути нашим братом. Для цього Він залишив ангелів і вищі сили, прийшов до нас і прийняв нас…; прийняв нашу плоть, тільки по людинолюбстві, щоб помилувати нас: немає іншої причини в такому будівництві, крім цієї одної”[7].
Григорій Богослов називає Христа новим Адамом, бо він знищує смерть і рятує старого Адама від загибелі: “Син Божий благоволить стати і називатися і сином людським, не змінюючи того, чим був (тому що незмінне) але прийнявши те, чим не був (Він людинолюбний), щоб невмістимому зробитися вмістимим, вступивши в спілкування з нами через посередництво плоті, як через завісу, тому що народженому і тлінному єству неможливо зносити чистого Його Божества. Для цього з’єднується те, що не з’єднується; не тільки Бог з народженням у часі, розум із плоттю, позачасове з часом, необмежене із мірою, але й народження із дівством, безчестя з тим, що вище всякої честі, безпристрасне із стражданням, безсмертне з тлінним. Оскільки винахідник гріха мріяв бути непереможним, уловивши нас надією уподібнення Богові, то сам уловлюється покровом плоті, щоб, доторкнувшись як до Адама, зустріти Бога. Так новий Адам спас старого, і знято осуд з плоті після умертвлення смерті плоттю!”[8].
Святий Іоан Золотоуст писав: “…по плоті, яку Христос прийняв, ми рідні Йому. Отже, маємо запоруку Його на небі, саме тіло Його від нас запозичене, і на землі – Духа Святого, що перебуває з нами. І ось дивно: не можна сказати, що Дух зійшов з неба, і Його вже немає більше на небі, так що виміняли один у одного тіло – небо, а Дух – землю, але і з нами Дух, і скрізь, і на небі. “Куди, – говорить псалмоспівець, – піду від Духа Твого?” (Пс. 138: 7). І чому дивуєшся, що Дух і з нами, і на небі, а тіло Христове і на небі, і з нами? Отримало небо святе тіло, прийняла і земля Святого Духа. Прийшов Христос – і приніс Святого Духа, зійшов – і возніс наше тіло”[9].
Але чому Христос став таким? Апостол і євангелист Іоан Богослов відповідає: “Бо так полюбив Бог світ, що й віддав Сина Свого Єдинородного, щоб всякий хто вірує в Нього не загинув, а мав життя вічне” (Ін. 3: 16). Сам же Христос так говорив про мету свого пришестя: “Я прийшов не судити світ, але спасти світ” (Ін. 12: 47).
[1] Григорій Богослов, свт. Творіння. Т1. Кн.1. – К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2010. – С. 446. [Тут і далі]
[2] Яннарас Христос. Вера Церкви. Введение в православное богословие. / перевод с новогреческого Г. В. Вдовиной под. редакцией А. И. Кырлежева. – М.: Центр по изучению религий, 1992. – С. 139 – 140.
[3] Лосский В. Н. Богословие. Очерк мистического богословия Восточной Церкви: Догматическое богословие. – М.: Общество любителей православной литературы. Издатетельство имени святителя Льва, папы Римского, 2009. – С. 457 – 458.
[4] Яннарас Христос. Вера Церкви. Введение в православное богословие. / перевод с новогреческого Г. В. Вдовиной под. редакцией А. И. Кырлежева. – М.: Центр по изучению религий, 1992. – С. 153 – 154.
[5] Симеон Новый Богослов, преп. Творения преподобного Симеона Нового Богослова. Слова и гимны. В трех книгах. Книга первая. – М.: Сибирская Благозвонница, 2011. – С. 146.
[6] Симеон Новый Богослов, преп. Творения преподобного Симеона Нового Богослова. Слова и гимны. В трех книгах. Книга первая. – М.: Сибирская Благозвонница, 2011. – С. 146 – 147.
[7] Макарій, архиеп. Православно-Догматическое Богословие. В 2-х томах. – СПб.: Въ типографіи Григорія Трусова, 1857. – Т ІІ. – С. 19 – 20.
[8] Григорій Богослов, свт. Творіння. Т1. Кн.1. – К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2010. – С. 564.
[9] Іоан Золотоустий, свт. Повне зібрання творінь / святитель Іоан Золотоустий; під ред. Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета (Денисенка); [пер. прот. Михайла Марусяка]. – К. : Видавничий відділ УПЦ Київського Патріархату, 2010. – Т. ІІІ, кн. 2. – с. 482.
