До ювілею драматурга Івана Кочерги

До ювілею драматурга Івана Кочерги
Що таке час? Чому інколи здається, що десять хвилин тривають довше, ніж десять років? Чи часом за кілька років відбувається стільки всього, що, схоже, вистачило б на десятиліття. Чому десять років літньої людини не подібні на десять років юнака?

Усвідомити, що таке час, і раптом опинитися у вирі подій, які лише за пів години повністю змінили його життя, випало молодому вчителю й літератору-початківцю Юрченку. Своєрідний урок із теорії “тісного часу” йому продемонстрував німець, годинниковий майстер Карфункель під час, здавалося б, випадкової зустрічі на провінційній залізничній станції, де кожен із них чекав на свій потяг.

Виявилося, що загадкового доктора Карфункеля не слід сприймати як ексцентричного дивака, а тим паче – як простого фахівця з ремонту годинникових механізмів. Карфункель за правом гордовито іменує себе “майстром часу”. Юрченко й Карфункель – це герої комедії “Майстри часу” (1933) драматурга Івана Кочерги. Цьогоріч 6 жовтня виповнюється 140 років від дня народження письменника.

“Майстри часу” стали справжнім злетом для вже не надто молодого драматурга, який мешкав у Житомирі. Тоді Іван Кочерга був автором кількох п’єс, деякі з них успішно йшли в театрах, зокрема – у виставах Василя Василька, учня Леся Курбаса. Вони були популярними, навіть видавалися окремими книжками. Навряд чи варто вважати це голосним успіхом, однак це дало йому змогу покинути роботу ревізора і влаштуватися в редакцію місцевої газети. Щоправда, свої твори він здебільшого писав, як то кажуть, у шухляду.

“Майстри часу” стали справжньою сенсацією. В Україні, однак, рукопис комедії спершу доволі категорично відхилили. Усе змінилося після перемоги п’єси на всесоюзному конкурсі драматичних творів у Москві – зрозуміло, що в редакції російською мовою та з іншою назвою – “Часовщик и курица”. Комедію почали успішно ставити в багатьох театрах СРСР. В Україні вона навіть йшла одночасно українською та російською мовами – відповідно до різних назв. Зрештою письменник із дружиною дістали запрошення переїхати до Києва, вони оселилися в будинку письменників РОЛІТ (абревіатура від назви житлового кооперативу “Робітник літератури”) у центрі міста.

Життя в Києві не було безхмарним. У Кочерги справді траплялися періоди успіху і слави, адже не лише “Майстри часу”, а й історичні драми “Свіччине весілля” та “Ярослав Мудрий” стали справжніми театральними хітами і йшли в багатьох театрах країни. Та попри статус класика, у житті драматурга були довгі роки забуття та скрути, п’єси не ставилися й не видавалися, а утримувати родину вдавалося лише завдяки перекладам. Тут рятувала надзвичайна освіченість Кочерги й добре знання кількох іноземних мов.

Навіть зі стартом кар’єри, перемогою на всесоюзному конкурсі 1934 року, пов’язані перипетії. Конкурентом Кочерги в боротьбі за премію був Олександр Корнійчук, який згодом доволі швидко став впливовим літературним і партійним функціонером та доклав зусиль, аби зіпсувати життя драматургові.

Про те, як ця п’єса потрапила на конкурс до Москви в обхід українських радянських інстанцій, а також про інші подробиці непростого життя класика можна докладніше дізнатися з розділу “Новорічні містерії Івана Кочерги” книжки Станіслава Цалика й Пилипа Селігея “Таємниці письменницьких шухляд”, що розповідає про цікаві й незнані раніше історії із життя відомих українських письменників, мешканців будинку РОЛІТ. Зокрема, автори “Таємниць письменницьких шухляд” влучно помітили, що Карфункель, герой “Майстрів часу”, є першою появою нечистої сили в радянській літературі, а ще висунули цікаву гіпотезу про ймовірний вплив п’єси Івана Кочерги на твір Михайла Булгакова “Майстер і Маргарита”.

Попри популярність п’єс Кочерги серед театральних глядачів, є лише одна екранізація його драматичних творів – “Годинникар і курка” (1989), двосерійний телевізійний фільм, створений за мотивами “Майстрів часу” російською мовою на замовлення Держтелерадіо СРСР у Москві, але знятий на Кіностудії імені О. Довженка.

Режисером стрічки став Анатолій Степаненко, авторами сценарію були Валентин Єжов і Наталія Готовцева, оператори картини – Віктор Політов і Володимир Басс, художник-постановник – Віталій Волинський. Карфункеля зіграв естонський актор Юрі Ярвет, а вчителя й письменника Юрченка – українець Ярослав Гаврилюк, в інших ролях теж відомі українські та російські актори. Цікаво, що це той рідкісний випадок, коли в одному кадрі, хоч і в епізодичних ролях, можемо побачити дует братів Бенюків – Богдана й Петра.

Попри те, що дія п’єси Кочерги триває впродовж 1912-1929 років, цей твір насправді є камерним, адже все відбувається в одному місці – на невеликій залізничній станції, а бурхливі історичні події є тлом, яке, проте, безпосередньо зумовлює зміни в житті героїв.

Цікаво, що час, головний художній образ твору Кочерги, є також однією з основних категорій кінематографа. Саме на екрані за якихось півтори-дві години фільму чи серіалу ми здатні цілком відчути плин часу, стати свідками певного відрізка історії окремої держави чи суспільства, простежити життя героїв від народження до смерті і співпереживати їм. Фіксація часу, а потім його адекватне й образне відтворення на екрані фактично є головним виразним засобом кіно. Отже, кінематограф є підтвердженням теорії Карфункеля про “тісний час”

Творці стрічки цілком відчули кінематографічний потенціал п’єси Кочерги, тож не лише стилізували дію й персонажів відповідно до епохи, а ще й візуалізували події. Так вони створили у фільмі окремий екранний, а відповідно – і часовий пласт, побудований із численних кадрів кінохроніки, німих картин початку XX ст., фрагментів документальних стрічок на кшталт фільмів Дзиґи Вертова, а також сюжетів телевізійних новин кінця 1980-х – протести, землетрус у Вірменії, аварія на ЧАЕС. “Годинникар і курка” також пропонує глядачам численні синефільські асоціації – зокрема, фільм починається легендарними кадрами прибуття потяга, що їх зняли брати Люм’єри.

Відповідно до реалій тих часів п’єса Івана Кочерги завершується перемогою більшовиків у Громадянській війні, їхнім ентузіазмом соціалістичного будівництва й головне – впевненістю, що саме їм вдалося змінити хід історії і стати справжніми майстрами часу, ба більше – його володарями. З цим навіть змушений погодитися доктор Карфункель.

Натомість стрічка на основі подальшого досвіду – життя країни після 1929 року, коли завершилася п’єса, – пропонує дещо інший фінал історії, який, проте, стає органічним продовженням концепції Івана Кочерги. На тих, хто беззастережно вірив у нове і світле майбутнє, чекали ще страшніші лихоліття і випробування.

Автори фільму не могли знати, що через два роки після його виходу СРСР розпадеться, але зараз здається, що вони таки щось відчували. Ідеї Івана Кочерги про “тісний час” і його властивості виявилися новаторськими і пророчими – навіть попри данину тогочасним ідеологічним трендам.

Радянський Союз існував менш як сто років, усього мить в історії, хоча багатьом його громадянам здавалося, що це триватиме вічно. Ідея побудови справедливого суспільства, яку декларували його творці, виявилася ілюзією, як і впевненість у тому, що вони є майстрами часу.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Історія неуспіху. Фільму Алана Паркера The Commitments – 30 Тіктокери йдуть!