До ювілею стрічки “Королева бензоколонки”

18 лютого 1963 року в прокат вийшла кінокомедія “Королева бензоколонки”, роботу над якою наприкінці 1962-го на Кіностудії ім. О. Довженка завершили режисери Олексій Мішурін і Микола Літус. Фільм одразу став надзвичайно популярним, за перший рік кінопрокату його подивилися 34,3 млн глядачів. Стрічка ще впродовж багатьох років регулярно демонструвалася в кінотеатрах і на телебаченні. За результатами опитування представників національної та міжнародної кінокритичної спільноти, що його провів Національний центр Довженка у 2021 році, “Королева бензоколонки” посіла 61 місце в рейтингу 100 найкращих фільмів в історії українського кіно. 

Спочаткуробота над фільмом складалася не вельми вдало. Режисер Микола Літус, який кілька років тому, повернувшись із фронтів війни, закінчив ВДІК у Москві, працював на кіностудії “Таджикфільм”, а потім на кіностудії в Києві, відзняв матеріал, який не цілком задовольнив керівництво.Почасти це можна зрозуміти, адже попри, здавалося б, легкість комедійний жанр є чи не найскладнішим у реалізації. Тому до картини прикріпили ще одного постановника — досвідченого кінематографіста Олексія Мішуріна.

На той момент Олексій Мішурін уже давно мав статус визнаного кінооператора й заслужену повагу колег, зняв як оператор картини відомих режисерів:Ігоря Савченка, Бориса Барнета, Володимира Брауна, Марка Донського та інших. А в 1959-му дебютував уже як режисер, знявши стрічку “Літа молодії”, яка полюбилася публіці. Також у цьому фільмі вперше прозвучала “Пісня про рушник” П. Майбороди та А. Малишка, яка стала справжнім хітом. Наступна режисерська робота Олексія Мішуріна “Врятуйте наші душі”теж здобула успіх у глядачів.

Рішення керівництва кіностудії тоді, мабуть, було цілком виправданим, адже стрічка “Літа молодії” якраз належала до “легкого жанру”, тобто була музичною комедією. Проте нині не варто намагатися визначити, внесок якого з режисерів виявився більшим, адже процес створення фільму — справа колективна, і тут варто згадати всіх членів знімальної групи.

Попри беззаперечну популярність “Королеви бензоколонки”критики не були (та й зараз не є) одностайними в оцінці фільму. Схвальні відгуки стосувалися здебільшого акторів, найперше — російської актриси Надії Рум’янцевої, виконавиці головної ролі Людмили із колоритним прізвищем Добривечір. Крім неї, завжди неодмінно згадували і про акторів другого плану — Андрія Сову, який зіграв директора заправки Панаса Петровича, і Нонну Копержинську в ролі буфетниці Рогніди Карпівни. У “Королеві бензоколонки” знялося чимало інших видатних акторів, які попри невеликі епізоди створили яскраві образи, зокрема це Микола Яковченко, Євгенія Опалова, Віктор Халатов, Олександр Хвиля.

До фільму можна ставитися по-різному. Напевно, багато в чому зараз він видасться досить наївним, проте не можна ігнорувати той факт, що навколо нього сформувався своєрідний культ.

Суттєву частину картини знімали на жвавій трасі Київ—Харків у місті Пирятин Полтавської області. У деяких кадрах добре упізнається одна зі знакових споруд Пирятина — водонапірна вежа, зображення якої нині можна побачити на туристичних магнітах. А також заправка, на якійможна поїсти в кафе із назвою “Королева бензоколонки”. Також у Пирятині регулярно проводили карнавал із такою самою назвою та планували встановити пам’ятник фільму. А в Білій Церкві на будівлі, навпроти якої знімався один з епізодів, повісили меморіальну табличку. Також на початку 2000-х український режисер Олександр Кірієнко спробувавповторити успіх відомого фільму і зняв рімейк “Королева бензоколонки 2”.

Проте, мабуть, найголовніше нині у фільмі — це атмосфера справжньої легкості, яку після років сталінського тоталітаризму принесла “відлига”. А ще фільм, безперечно, має антропологічне значення, бо насичений деталями того часу. Наприклад, у стрічці можемо побачити мікроавтобус, пересувний кінотеатр, який водночас відіграє роль мобільної реклами кінофільмів. На ньому щити із назвою відомого індійського хіта тих часів — “Бродяги”з Раджем Капуром у головній ролі.

Перші епізоди фільму зняті в Київському палаці спорту, який відкрився всього за два роки до того, а в низці початкових кадрів бачимо краєвиди Києва, більшість із яких мають уже геть інший вигляд. Разом із героями стрічки ми маємо змогу проїхати тогочасним Хрещатиком, повз площу Калініна (нині — Майдан Незалежності), Дніпровською набережною, Шулявкою тощо. В одному з епізодів фоном звучить один із хітів тих часів, не забутий і нині — пісня “А на тому боці, там живе Марічка” С. Сабадаша і М. Ткача. 

Безперечно, ця картина є продуктом радянської доби, проте водночас у ній немає жодного слова про керівну роль комуністичної партії чи комсомолу. Це проста історія про мрію, спробу усвідомити своє призначення та знайти місце в житті.

Як часто буває в житті не кінематографічному, а реальному, історія “Королеви бензоколонки” сплелася із сучасністю, з подіями, пов’язаними з війною. Торік 21 лютого у віці 97 років пішов із життя один з авторів стрічки, кінорежисер Микола Гнатович Літус, який був учасником Другої світової, дістав важке поранення, мав бойові нагороди. Крім “Королеви бензоколонки”, він зняв ще низку картин. Микола Гнатович був також педагогом, викладав режисуру на кінофакультеті Київського державного інституту ім. І. Карпенка-Карого, серед його студентів був і я.

Торік 24 лютого мало відбутися прощання, яке довелося скасувати з відомих причин. Пригадую, що тоді, коли дізнався, щовмене відібрали можливість сказати кілька слів вдячності й поваги своєму вчителю, у голові промайнуло: “Можливо, і на краще, що Микола Гнатович пішов раніше, до початку повномасштабного вторгнення. Він, ветеран тієї страшної війни, не побачив, як місто, у якому він прожив значну частину життя і в якому розташована його рідна кіностудія, обстрілюють новітні нацисти”.