Доба глибинних розривів

Доба глибинних розривів
Нещодавнє повідомлення про те, що американська Національна адміністрація з аеронавтики та космічних досліджень (NASA) вибрала виконавцем програми доправлення людей на Місяць компанію Ілона Маска, оприлюднили всі світові ЗМІ. Проте мало хто зрозумів, що саме стоїть за цим повідомленням, що воно означає. І не лише для тієї частини світу, яка бере участь у космічних перегонах держав і корпорацій, але й для решти країн і народів.

Суперниками Маска в конкурсі Human Landing System (HLS), де на кону стояло 2,89 млрд доларів, були давні та перевірені підрядники NASA. Це не новачки, а могутні корпорації авіакосмічної галузі США Lockheed Martin і Northrop Grumman (учасники “Національної команди”), вищий менеджмент яких за майже 100 років співпраці практично зрісся з тими державними структурами, які відповідають за безпеку американського неба та освоєння космічного простору.

Аналітики здебільшого були впевнені, що NASA або просто віддасть контракт “Національній команді”, або ж розмиє виділену Конгресом суму по кишенях усіх претендентів, а левову її частину отримають знов-таки “старі добрі локхіди з нортропами”.

Але попри прогнози, сталося щось зовсім інше. Суперпрестижний “місячний” контракт здобула SpaceX – молода компанія Маска, яка на очах усього світу з оптимістичною впертістю розбиває один за одним свої сталеві “зорельоти”. І це – знак того, що Гіпермодерн уже не однією, а обома ногами став на світове фінансово-політичне плато. NASA, серед іншого, маніфестувала те, що називають опорою на нові компетенції.

А ще років 20 тому, за доби Постмодерну, у проривних проєктів, які не спиралися на “довгу репутацію” й апріорну прихильність бюрократів, було мало шансів. Солідний замовник віддавав перевагу таким собі “цитатам звичного” на штиб безнадійно затратного космічного літака Space Shuttle з його аеропланним компонуванням та багатотонним шасі.

Революційне рішення NASA натякає на те, що ми вже не входимо, а застрибуємо до нової реальності. У ній той, хто спішить жити і власною ініціативою наближати майбутнє, аж ніяк не має вигляд безнадійного мрійника й самозванця. У ній із поняття “традиція” нахабно здерли останні сакральні покрови й не знайшли під ними нічого, окрім плісняви та павутини.

Це черговий урок для тих, хто й далі пробує моделювати шлях до майбутнього за лекалами минулих десятиліть, якщо не століть. Найперше для тих, хто робить ставку на інституційну “звичність”, на структури і тренди, що здаються надійними завдяки їхній “довгій репутації”, зовнішній респектабельності та інерційності мислення, яке не ставить під сумнів загальноприйняті шаблони.

Одним із ключових понять Гіпермодерну є дефініція “глибинного розриву”. Кажуть, що інтелектуали, описуючи нове дискурсивне поле, “запозичили” її в геологів і нафтовиків, які використовують технологію глибинних розривів для видобутку сланцевої нафти. Хай там як, словосполучення доволі точно передає сутність феномену.

Ще за доби Модерну інтелектуали натякали, що те явище, яке філософи звикли іменувати “відчуженням”, набуває нової якості. Відчуженням, як відомо, називають сукупність соціальних процесів, що характеризуються перетворенням діяльності людини та її результатів на самостійну силу, що панує над нею і ворожа їй. Франкфуртська школа побачила у фундаменті відчуження всесвітнє домінування раціональності, Ясперс вказував на техніку як на глобальний інструмент відчуження, а Гайдеггер був переконаний, що в основі відчуження лежить суспільний примус. Себто вимога соціуму до особистості, що змушує її обрати для себе певну соціальну роль та сумлінно (і некритично) її виконувати.

З настанням Постмодерну, коли “суспільство спектаклю” розквітло у всіх своїх проявах, тисячолітнє відчуження набуло масштабів розриву. Адже тепер між реальністю й особистістю панівний дискурс поставив всевладдя експертократії, яка заповзялася розподіляти ролі, інтерпретувати “традицію” для своїх егоїстичних потреб і перерозподіляти суспільний продукт на користь тих інституцій і груп, які оголосили себе арбітрами компетентності, елітою “золотого мільярду”.

Гіпермодерн, образно кажучи, виріс із цього розриву. З одного боку, відчужені почали глобальну “революцію невдах”, поєднавши модифіковану ліву ідею з безмежними інструментальними можливостями соціальних мереж. З іншого – підтягнулися талановиті антисистемники на кшталт Ілона Маска та Сатосі Накамото.

І сталося те, що зазвичай стається, коли з фронтальним соціальним феноменом починають воювати в революційній модальності. Розрив нікуди не зник. І не зменшився. Навпаки, він всотав у себе дискурсивну енергію Гіпермодерну і став глибинним розривом. Адже хтось, може, розуміє, а більшість здогадується, що дистанція між світом “ФБ-невдах” і світом Маска й Накамото набагато більша і принциповіша, ніж дистанція між світом пролетарів і фінансовими імперіями XX століття.

Найперше тому, що пролетарі мислили поточну реальність в унісон зі своїми антагоністами-експлуататорами. Мислили її та сприймали через системні образи “багатства”, “добробуту”, “виробництва”, “товару”, “обміну”, “розподілу”. А ще конструювали її за допомогою ікон “історії”, “родини”, “спадковості” тощо. Тобто й умовна “еліта” Модерну та Постмодерну, й умовні “невдахи” оперували одними й тими ж образними конструктами мислення.

Глибинний розрив є саме розривом між конструктами мислення. “Світ невдах” і далі мислить реальність через поняття “історії” і “справедливості”. Адже “новим лівим” досі свербить минувшина, вони все ще зводять рахунки з расистами та імперіалістами трьохсотлітньої давності, воюють із позеленілими монументами та ампірними фасадами. Натомість “світ Маска й Накамото” мислить виключно категоріями “майбутнього” і “виживання”.

Нова еліта не заморочується на відновленні справедливості та на пошуках правди. Для нової еліти все це – непродуктивно. Нова еліта чітко розуміє, що людська цивілізація стоїть на порозі небаченої кризи. На порозі глобальної системної катастрофи, якої цей світ, де ліві хом’ячки завзято воюють із правими скунсами, не переживе. Він загине разом із лівими, правими, центристами та неприєднаними. А на його руїнах розквітне, найімовірніше, суспільна тотальність далекосхідного походження. І пандемія ковіду – лише перший дзвіночок перед початком вистави.

Нова еліта шукає таке “місце майбутнього”, де вільний світ (точніше шматочок вільного світу) переживе катастрофу. Для Маска таким місцем є Червона планета, у пустелях якої він хоче збудувати недосяжний для зла космополітичний мегаполіс. Для інших – це криптовалюти, які дають змогу сховати в паралельній реальності еквіваленти й відбитки цінностей (зокрема, і мистецьких).

Здається, хтось у NASA вирішив приєднатися до будівництва “місця майбутнього”.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Про BigTech-порятунок і медицину Про неправильні війни та “червоних жуків”