By Журналіст Дмитро Фіонік так описує клоаку журналістики: “Якби можна було провести експеримент: людина вранці виходить з дому, аби їхати у свій проклятий ненависний офіс, а на сходах у неї лежить труп. Думаю, 90% журналістів просто переступили б через тіло й пішли на роботу, не звернувши увагу. Їм навіть на думку не спаде, що це якось стосується їхньої роботи. Реальності для них не існує, є лише певне коло коментаторів – одних і тих самих людей, що коментують одне й те саме”.
Описаний феномен стосується не лише журналістики. Вулиці заповнені людьми, які не бачать нічого навколо себе. Бо дивляться в екран смартфону. Бо, зокрема, читають там коментарі, оціночні судження та відгуки. З кількох пропонованих реальностей пересічна людина здебільшого обирає ту, де між нею і буттям стоїть коментатор. Саме коментатор, а не експерт і не довідкова програма.
Коментування з давніх-давен було популярним заняттям. Адже здебільшого в людей при зіткненні з явищами та подіями світу сього виникає потреба опертися на чиюсь думку. Враховуючи, що опертися на думку знавця не завжди виходить, а часто-густо ще й грошей коштує, експертна роль доручається тим ближнім, які вміють швидко, влучно, а ще бажано – “з хохмочками” звести всю складність явищ та подій до чогось зрозумілого, звичного і приземлено-похабного.
За старих часів коментатор виглядав, як жлоб на лавці, який розглядає кіноафішу та голосно повідомляє потенційним слухачам, що зображена на тій афіші акторка стала відомою, “заслуженою” чи “народною”, бо знала, до кого треба стрибати в ліжко. Потенційних слухачів у жлоба було від одного до двох десятків.
Нині стало веселіше. Спадкоємці жлоба-коментатора, завдяки соціальним мережам, збирають величезні аудиторії – від сотень до десятків мільйонів користувачів інтернету. Найбільш успішні з них переходять на професійну основу, розміщують у своїх блогах рекламу, продаються політичним штабам і стають заможними людьми. Але принцип не змінюється. Від коментаторів і далі вимагається перетворювати складні та багатогранні речі буття на уривки з похабних анекдотів.
І чим успішніше й оперативніше той коментатор обмащує феноменальне брудом сірості, тим більші його рейтинги. Пересічна людина не хоче, щоби хтось був складнішим за неї. Пересічній людині некомфортно й незатишно у світі “високих планок”. Пересічна людина вимагає негайно опустити планку та повідомити їй, хто в кого вкрав, хто з ким переспав і хто кому родич. Інакше пересічна людина відмовляється врівноважено їсти чікена з чіпсами і запивати їх колою. І найголовніше: пересічна людина готова платити за свій світоглядний спокій.
На цьому й ґрунтується розквіт коментаторського племені. Особливо на пострадянському просторі, де колишні гегемони, а тепер просто “терпили”, ніяк не можуть второпати, що доба почесних дощок з доярками і слюсарями минула безповоротно. Колишні гегемони крутять головами на міцних шиях у пошуках соціально близького коментатора. Буцімто для того, щоби він без понтів пояснив, які-такі рептилоїди вкрали повагу до людей праці й котре там закулісся розсварило братні народи.
У тому плані більшість коментаторів коментує одну й ту саму історію – історію людей, які вірили, що володіють певними цінностями, а відтак виявили, що не володіють нічим. Відповідно, одна група коментаторів пояснює ситуацію тим, що “цінності вкрали”, а друга тим, що “цінності були несправжніми”. Власне, 85% усіх суспільних протистоянь, що відбуваються нині в Україні, можна описати через війну цих двох примітивних “концептів”.
Час від часу у війну світобачень намагаються втрутитися експерти, тобто коментатори вищого рівня компетентності, та розібратися з дихотоміями “справжнє – несправжнє”, “вкрали – позичили” та “цінності – лайно”. Експерти надувають щоки, поправляють окуляри і кажуть, що треба узгодити поняття, зробити поправки на час і простір та розібратися з тим, що саме шукати і на якій сметані. Експерти довго викладають своє бачення проблеми, цитують авторитетні джерела й роблять ще багато нікому не потрібного.
Адже широкі народні маси (“глубінний народ” політтехнологів) не потребують експертів. Вони потребують простих коментаторів, які говорять про прості речі. Саме “говорять”, а не “відповідають”. Насправді масам не потрібно, щоби відповідали на їхні питання. Як блискуче довів своєю медіадіяльністю телевізійний коментатор Ілля Кива, маси не сподіваються почути відповіді на питання. Їхні істинні, приховані прагнення лежать в іншій площині.
Є підозра, що ті питання, які маси задають коментаторам, – це навіть не питання, а дуже специфічні мантри, саме публічне виголошування яких діє на маси терапевтично та седативно. Головне для пересічного представника “глубіннага народа”, щоб якийсь серйозний дядько уважно та до кінця вислухав його мантру-запитання, покивав головою та підтвердив, що цінності вкрали. Або ж підтвердив, що цінності були несправжніми.
Є ще глибша підозра, що масам цілком байдуже, вкрали в них цінності чи ті цінності були суцільним лайном; що коментатор потрібний масам лише в якості ситуативної “прокладки” між ними та тим неозорим екзистенційним жахом, котрий щоденно та щогодинно нависає над їхньою колективною свідомістю.
Цей жах ще більш мотивуючий, аніж прагнення спростити світ до свого рівня. Він зародився в масах століття тому і формулюється словосполученням “не туди пішли”. У літературному форматі цей жах найгостріше представлений у п’єсі-феєрії Леся Подерв’янського “Данко”. У ній є лише два діючих персонажі – Данко і Натовп. З другим персонажем все зрозуміло. Натовп – це і є, власне, “глубінний народ”. А Данко у феєрії займає щодо Натовпу владну (панівну) позицію “провідника”. Він рятує Натовп від екзистенційного жаху заблуканості тим, що вказує шлях. Хоча й сам не знає, чи цей шлях є правильним.
У п’єсі Данко помирає з напутніми словами: “Тепер вам всім п…дець!” Так Подерв’янський означує закінчення тоталітарної “доби провідників” і початок ліберальної “доби коментаторів”. Тепер коментатор бере на себе відповідальність за те, що древній невідступний жах заблуканості (сирітства) остаточно не перетворить “глубінний народ” на зграю божевільних.
На відміну від провідника, коментатор не може наказувати масам “Іттіть!” Він лише безупинно коментує шляхові пригоди, чим створює у мас ілюзію, що вони кудись ідуть. Балаканина “сукупного коментатора” – це і є та сила, яка утримує маси від атомарного розпаду. Якщо ця балаканина припиниться, суспільство змушене буде шукати нові форми уможливлення. Не факт, що цей пошук проходитиме мирно та цивілізовано.
Тому бережімо коментаторів, доба яких є не найгіршимчасом для задоволення простих щоденних потреб.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
