Добре вже було

Добре вже було

За майже 27 місяців повномасштабної російсько-української війни настрої українців на батьківщині та в еміграції пройшли шлях від невиправданого переможного ентузіазму до безпідставного пораженства на кшталт “аби лиш усе закінчилось і стало добре, як колись”. Водночас більшість розуміє, що “як колись” уже не буде. Натомість добре поінформована меншість усвідомлює, що вже не буде й “добре”. Принаймні так, як ми це собі досі уявляли.

Я вважаю, що українці — народ історично запізнений. Усі цивілізаційні процеси, як-от формування літературної мови, створення модерної нації, побудова незалежної державності, урбанізація населення тощо, відбувалися зі значним запізненням, якщо порівняти з іншими європейськими народами загалом, а словʼянськими (за невеликими винятками) зокрема. Тому й кульмінація стану самовдоволення більшості українців припала на період завершення епохи доброго самопочуття у світі, до якого ми належимо, нехай і на маргінесі. 

Одним із ключових приводів для масового українського самовдоволення стало впровадження Європейським Союзом безвізового режиму для наших співгромадян. Тодішній президент України Петро Порошенко не без самолюбування заявив: “Сьогодні кожен українець може випити фантастичну каву в Братиславі, полетіти лоукостом у Варшаву, відвідати Віденську оперу”. Й українці — навіть незаможні, а, можливо, передусім вони — поперли “галопом по Європах”. Дешеві автобусні та авіаперевізники, недорогі ночівлі в мережевих “апартаментах” дали змогу тисячам українців уперше побувати у відомих із гламурних журналів чи розважальних телепередач європейських столицях та інших “перлинах” світової культури й історії. Вони не конче відвідували оперні театри чи музеї, але й вуличної кави в паперових стаканчиках, розпиття в скверах дешевого пива із супермаркетів і примітивних селфі на тлі памʼяток із туристичних буклетів було вдосталь для відчуття, що “життя вдалося”. 

І якось само собою відійшло на другий план те, що Росія “віджала” Крим, що на Східному Донбасі йдуть постійні бої між українськими захисниками й сепаратистами, що їх підтримував кремлівський режим. А до повномасштабного вторгнення залишалося менш як п’ять років.

Щоправда, стан доброго самопочуття почав погіршуватися раніше. У січні 2020-го оголосили початок пандемії коронавірусу. Кордони закрили, ввели карантин, обмежили громадянські свободи й запровадили працю з дому. Ну і, звичайно ж, суспільні настрої погіршилися. Проте тоді принаймні була надія, що після закінчення пандемії все знову стане “добре”. Але не стало, бо почалася повноцінна війна. Після війни теж не буде підстав для самовдоволення. Чому?

Нещодавно на одному зі своїх передвиборчих виступів премʼєр-міністр Великої Британії Ріші Сунак назвав головні загрози, які стоять перед Сполученим Королівством зокрема і світом загалом.

По-перше, це мігрантська криза, яка буде тільки посилюватися через кліматичні зміни й локальні збройні конфлікти і яку вже дехто називає “черговим великим переселенням народів”. Сунак каже: “У цьому напруженому світі, де ризики від конфліктів і загроз зростають, 100 мільйонів людей розселені по різних частинах світу. Такі держави, як Росія, маніпулюють міграцією для досягнення своїх цілей, тоді як кримінальні групи знаходять усе нові шляхи через європейські кордони”. Далі він згадав про непередбачуваний розвиток штучного інтелекту, який, за прогнозами МВФ, може поставити під загрозу приблизно 40 % робочих місць. Ще одне: націоналізм, ревізіонізм, екстремізм перестали бути риторичними конструктами та перетворилися на небезпечну дійсність, яка матиме вплив на результати цьогорічних виборів у багатьох країнах західного світу. Ще є проблема перегонів ядерних озброєнь: Росія передала ядерну зброю Білорусі, Іран от-от завершить її створення в себе, США й Китай теж розвивають цю частину “оборонної стратегії” і нарощують свої запаси боєголовок. Самі собою такі процеси є небезпечними, а тим більше, що вони відбуваються в неспокійному світі. Адже, крім війни в Україні й воєнної операції Ізраїлю в Газі, є ще 18 збройних конфліктів у Африці. І ніхто не знає, що буде завтра — світові еліти, здається, втратили контроль над глобальною ситуацією. Загальний стан у нинішньому світі можуть добре проілюструвати слова ізраїльського керівника служби внутрішньої безпеки. Він сказав, що між Ізраїлем і “Хезболлою” війна, найпевніше, буде, і не тому, що обидві сторони її хочуть, а тому, що втратили контроль над ситуацією.

Склалися умови, за яких світові еліти вже, здається, не можуть повернути лад у міжнародних процесах, а прості громадяни не знають, як вплинути на ці еліти. Італійський філософ Франко Берарді, спостерігаючи за пропалестинськими протестами студентів, зауважив: «Студенти ідентифікують себе з розпачем… Я гадаю, що більшість студентів сьогодні свідомо чи підсвідомо очікує незворотного погіршення життєвих умов, безупинної зміни клімату, довготривалого періоду воєн і застосування атомної бомби в конфліктах, які відбуваються в багатьох точках на геополітичній мапі».

Це стосується не лише їх, а й нас, бо всі ці процеси не оминуть України — тою чи іншою мірою.

Що ж робити в такій ситуації? Словенський філософ і культуролог Славой Жижек вважає, що «перший крок до надії провадить через визнання нашого розпачливого стану у всіх його вимірах». А це означає, що ми повинні усвідомити, що добре так, як ми хотіли б, уже не буде, отже, потрібно шукати нового, може, малого добра в тому, що буде, уміти тішитися тими речами й справами, які є, а не яких нам хотілося б. І це нове добре, найпевніше, буде вже не загальним, глобальним, а дуже індивідуальним, малоспільнотним. Принаймні в якійсь осяжній перспективі. І хтозна, чи з нього не виросте нова концепція всіх тих понять, які починаються на слово “добро”, — більш людяна й живуча.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


“Домашнє завдання” Гроші на допомогу Україні є, але…