By Перехід від мисливства і збиральництва до рільництва вплинув не лише на еволюцію людей, але й на зміни, через які пройшли наші найближчі товариші – собаки. Копроліти, тобто скам’янілі відходи, є фантастичним джерелом інформації на тему впливу дієти на еволюцію, каже археолог з Оксфордського університету Ґріґер Ларсон: “Це наче рентгенівські зображення кишок”. Нещодавній аналіз 13 собачих копролітів із бронзового періоду показав, як зміна дієти на багату збіжжевим крохмалем вплинула на мікробіом кишківника собак, що могло мати зв’язок із прирученням цих тварин. Про це пише Тесс Джуссі в журналі Scientific American.
Дослідники секвенували ДНК зі скам’янілостей, що налічують від 3600 до 3450 років і які були знайдені на стоянці древньої сільськогосподарської спільноти людей у північно-східній Італії. Собача ДНК із копролітів містила менше копій генів, що кодують амілазу – білок, який бере участь у розкладанні крохмалю в кишках, – ніж у сучасних собак. Багато теперішніх вовків цього гену взагалі не мають, і науковці поєднують цей факт зі зміною собачого меню із м’ясного на багатше борошняними продуктами.
Але травлення – це справа не лише білків, у ньому беруть участь також бактерії, що живуть у кишках. Коли дослідники секвенували мікробні рештки, що містилися в копролітах, то виявили в них бактерії, які виробляють велику кількість амілази. Собачі геноми тоді ще не були пристосованими для того, щоб справлятися з харчуванням, багатим на крохмаль, “тож їм допомагали бактерії”, твердить мікробіолог з Університету Болоньї Марко Кандела, провідний автор статті, опублікованої в iScience.
Хоч ці скам’янілі мікробіоми й кидають певне світло на проміжні розвиткові стадії між вовками й собаками, саме приручення точно не було простим процесом, говорить зооархеологиня з Даремського університету Анджела Перрі, яка не брала участі в цих працях. “Було б чудово, якби ми могли говорити про стабільний процес від X до Y й аж до Z”, – каже вона, але постійне змішування собак і вовків сильно ускладнює цей образ.
Як зауважує Ларсон, який також не брав участі в цій праці, навіть у сучасних собак кількість генів амілази є змінною. Перрі вважає, що той факт, що мікроби могли допомагати генам, має суттєве значення, оскільки таке саме могло статися й у людей, коли ми переходили з мисливства і збиральництва на рільництво. Цю опцію Кандела і його співробітники тепер хочуть дослідити.
Перрі при цій нагоді звертає увагу на те, що обговорювана тут праця демонструє, як багато можна дізнатися зі скам’янілих тваринних відходів, а це й досі надто мало використовуване й оцінене джерело, яке є доступним на місцях людських поселень. “Зазвичай в археології ми зосереджуємося на тому, що залишилося від людей, – каже вона. – Мало хто хоче аналізувати собачі екскременти”.
