Дорогу російському газу

Зникають одні держави, на їхньому місці постають інші, змінюються правителі, режими, ідеології, імена та назви, але суть кремлівської пропаганди зостається такою самою, як і століття тому. Яскравим підтвердженням цієї тези може слугувати плакат 1923 року: “Дорогу нашему крестьянскому хлебу в обмен на германские сельско-хозяйственные машины и орудия”. На ньому зображена Польща, що заважає торгувати Союзові із Німеччиною. Тепер цю роль Польщі приміряє на себе Україна. Але також цей плакат має і трохи несподіване сучасне прочитання.

Зараз Польща, звісно, зовсім не тішить путінську Росію, проте в Кремлі змирилися із тим, що ця країна не належить до сфери їхнього впливу. Її тролять мігрантами за непоступливість позицій і впертість у боротьбі із самозваним диктаторським режимом Лукашенка (через що потерпають і країни Балтії), проте на цьому ситуація вичерпується. От що вступ у НАТО животворне робить з імперською свідомістю. 

Натомість новою кісткою в горлі стала Україна та її потенційна євроатлантична інтеграція. Російська влада так боїться, що Київ приєднається до НАТО, бо розуміє – це може поставити хрест на імперських амбіціях Путіна і його образі збирача “исконно русских земель” чи відроджувача Союзу. Либонь, там справді вірять в українські перспективи більше, ніж у Києві, Берліні, Парижі, Вашингтоні та Брюсселі.

Україна схожа на міжвоєнну Польщу одразу в кількох вимірах. По-перше, її також не вдалося здолати. У Кремлі явно сподівалися якщо не проковтнути країну повністю, то хоча б розхитати владу й поставити в Києві свого маріонеткового правителя.

По-друге, війна й окупація спричинили посилення антиросійських настроїв в українському суспільстві. Тому поступово відбувається процес деколонізації, хоча далеко не так швидко й не так ефективно, як того б хотілося. Суттєва частина населення все ще прихильно ставиться до Росії. Проте якщо ще кілька років тому серед українців була величезна фан-база Путіна, то тепер російський очільник опустився на самісіньке дно рейтингу іноземних політиків.

По-третє, Україна – перешкода для Росії провадити із Заходом business as usual. Через кляті санкції доводиться хитрощами добувати частину деталей і техніки, як це було із постачанням німецьких турбін для теплової електростанції в Криму. А зараз Україна ще й заважає введенню в експлуатацію газогону “Північний потік-2”. Не держава, а суцільна перешкода для путінських амбіцій.

Повернімося ж до совкової агітки. На ній селянин жаліється червоноармійцеві на кляту Польщу. Минуло майже 90 років, Союз розпався, а в структурі російського експорту до Німеччини тепер домінує не сільськогосподарська продукція, а вуглеводні. Натомість імпортує звідти Росія здебільшого техніку. Так собі прогрес, будьмо відверті. Проте як філігранно й нахабно до замилування Кремль вміє пробивати собі дорогу газом, а точніше – шантажем довкола нього.

Польща зображена на плакаті як чорна діра, з обох боків території якої проходить кордон. Змалювання Польщі як країни, якої нема, точно повторює російська пропаганда сучасности щодо України, називаючи її “страна 404” за аналогією з помилкою вебсайтів № 404, яка означає, що такої сторінки не існує. Нічия земля, яку треба поділити та владарювати нею.

Кремль не дарма пропонує Білому дому розмежувати світ на сфери впливу. Путін неодноразово заявляв про такі бажання, але ще ніколи так гучно й нахабно, як зараз. Він радо б поділив не лише світ на сфери впливу, а й Україну на частини. Російська пропаганда нерідко вдається до таких сюжетів, де описує, кому і яка територія мала б відійти: Галичина та Волинь – Польщі, Буковина – Румунії, Закарпаття – Угорщині, а все решта – Московії. Проте сучасний Захід змінився за ці 90 років, а тому в Путіна нема свого Гітлера-брата по духу, з яким можна було б нарізати мапу Європи, ніби святковий торт.

Сподіваюся, що на цьому схожість закінчується і з Україною не станеться того, що було з Польщею, яку Гітлер і Сталін таки розділили між собою. Бо якщо Захід раптом захоче задобрити Путіна, аби уникнути начебто великої війни, і Росія відіжме Україну, то й апетити її знову зростуть. Тоді Москва згадає про Варшавський договір, знову заведе своєї про НАТО, яке начебто обіцяло Горбачову не розширюватися далі на Схід (чого, звісно, не було). Тоді й обов’язково постане питання про Сувальський коридор, що його Кремль мріє пробити, аби з’єднати Калінінградську область із союзною Росії, поки що не окупованою Білоруссю. Бо Гітлера не заспокоїв ні аншлюс Австрії, ні приєднання Судет. Як не заспокоїла Путіна ні окупація Південної Осетії й Абхазії, ні захоплення Криму та Донбасу.

Тому єдиний метод вчити Росію – не дозволяти їй зазіхати на чуже. Захід має бути готовим не лише стояти на власних цінностях до кінця, готувати санкції, залякувати Кремль відключенням від системи SWIFT і постачати Україні летальну зброю, а і втрутитися у війну, якщо до цього таки дійде. А заодно пора б уже і прийняти Україну в Альянс.

Вступ України в НАТО має посилити російський ізоляціонізм. А що на більшу ментальну відстань вдасться віддалитися, що менше буде потреб дізнаватися, “що там у москаликів”, то ймовірнішою стане реальна незалежність від “русского мира” та схожої нісенітниці, яку пропагує Кремль. Більше буде часу в українців на те, аби розв’язувати внутрішні проблеми, а не возитися із зовнішніми.

На початку статті згадував про те, що є несподівана паралель із цим пропагандистським плакатом. Полягає вона ось у чому: Польща у 2018 році зменшила кількість дозволів на вантажні перевезення через її територію з України з 200 тисяч до 130 тисяч. Україна вичерпує цю квоту ще задовго до закінчення року, що заважає вітчизняним перевізникам експортувати свою продукцію на Захід. У формі діалогу вирішити щось з офіційною Варшавою не вдається, тому українська влада міркує над тим, аби подати позов в арбітраж ЄС і добитися повернення квоти у 200 тисяч перевезень. Водночас розчленовувати Польщу через це ніхто не планує.