“Довга рука”, або Ракетна гра

“Довга рука”, або Ракетна гра

Війна відкриває нам інші сторони начебто знаного. Більшість українців знала про те, що є такі атакувальні реактивні пристрої, які несуть смерть. Крилаті, балістичні, одно- і багатоступеневі. Ракети різних типів, різних способів базування та запуску. Багато хто дивився репортажі з Ізраїлю про руйнування, спричинені ракетами палестинських терористів і “Хезболли”, про “Залізний купол”. Але це було лише абстрактне знання. Холодне, відчужене, не пропущене крізь власний досвід.

І раптом усе змінюється. Ми сидимо в підвалі, тобто в імпровізованому бомбосховищі. І тут не лише технічно просунуті, а й дуже далекі, космічно далекі від інженерії “люди підземелля” починають цікавитися ракетами. Дослухаються до звуків із поверхні, нервуються. Запитують: “А скільки та зараза летить? Десять хвилин? Пів години? Як її прицілюють?” А коли чують, що різні ракети мають різну швидкість, літають різним чином, мають різноманітні системи наведення, їхня цікавість ширшає і глибшає. Вони прагнуть знати про типи і класи ракет. Про їхні тактико-технічні характеристики.

До війни непосвячені думали, що бомбити будуть із літаків. З великих бомбардувальників, як у Другій світовій. Що ракети придатні лише для ядерної зброї. Що літають вони дуже далеко, за океан. І дуже-дуже швидко. Тому свідок ракетного удару щиро дивується: “Я ж її бачив, ту заразу. Вона летить повільно, як та каструля. Мале таке, розчепірене. Та її ж із рушниці можна лупнути”.

Кажу свідкові, що то була крилата ракета 3М-14К “Калібр”. Що її крейсерська швидкість порівняно невелика – від 700 до 950 км/год. Що її габарити насправді не такі вже і дрібні: діаметр – 533 мм, довжина – понад 6 м, стартова маса – 1770 кг. І що ця ракета має доволі потужну бойову частину, яка містить аж 450 кг тротилу. Заявлена дальність “Калібру” – 2600 км. Хоча спеціалісти кажуть, що це рекламна дальність. Що реально – не більш як 1800. Але й цього досить, аби з акваторії Чорного моря чи з території Білорусі дострелити до будь-якого нашого об’єкта.

Свідок ракетного удару починає подумки рахувати. Відтак каже: “Від кримських берегів до нас десь 800 км. Тож той «Калібр» до нас годину летить. А маневрувати може? Може. Отже, треба ще сидіти”.

І навіть ті з “людей підземелля”, хто після оголошення повітряної тривоги зазвичай не висиджував у підвалі і 20 хвилин, почувши ці розрахунки, чемно досиділи до відбою. Бо ж майже пів тонни серйозної вибухівки. Плюс кінетична енергія. Глибина вирви – до чотирьох метрів, діаметр – до дванадцяти.

За кілька годин знову виють сирени. І я й далі вдовольняю цікавість мешканців підвалу. Тепер питають про ракету “Кинджал”. Бо ж у телевізорі казали, що й таку хріновину орки запускали. І що її нічим не перехопити. Я починаю з позитивної інформації. Кажу, що вона ще на стадії випробувань. Що всього таких ракет у ворога штук із двадцять-двадцять п’ять.

“Небагато”, – з відчутним полегшенням киває свідок ракетного удару. І вже в пів вуха слухає мою лекцію про аеробалістичні ракети, які запускаються з літаків, підіймаються в близький космос і звідти, набираючи швидкість аж у 13 000 км/год, повертаються на Землю та вражають ціль.

“А чого «Кинджал» називають «гіперзвуковим»?” – цікавиться представник молодіжної частини аудиторії. І я розповідаю про гіперзвукові літальні апарати, споряджені особливими двигунами, що їх називають “прямотічними”. Вони потребують дуже просунутих технологій, бо в такому двигуні необхідно майже миттєво охолоджувати й динамічно трансформувати повітряний джет.

А відтак пояснюю, що наразі невідомо, чи той “Кинджал” направду підпадає під означення “гіперзвукового”. Адже військові аналітики мають сумнів, що маневровість його бойового блоку (ББ) забезпечується саме прямотічним двигуном. Найімовірніше, той ББ маневрує завдяки простим ракетним двигунам із рухомими соплами. І, відповідно, належить до “класичних”, відомих ще з 50-х років минулого століття аеробалістичних апаратів типу “літак-поверхня”.

Потім розмова перестрибує на більш загальні речі. Свідок ракетного удару припускає, що ракети – улюблена іграшка московського диктатора. “Путін народився у 1952-му”, – нагадує свідок. Коли запустили перший супутник, йому виповнилося 5 років. Наступне десятиліття в СРСР було роками ракетно-космічного романтизму. Лайка, Гагарін, Терешкова, перші фото невидимого боку Місяця. З кожної праски тоді кричали про найкращі у світі радянські ракети. Про стратегічну ракетну перевагу СРСР над Америкою. Ракети мали здаватися малому Путіну чимось чарівним, казковим. Останнім аргументом володарів наддержав.

“Так, – погоджуюся зі свідком, – маєте рацію”. А ще ракети дають диктаторам відчуття “довгої руки”. Відчуття абсолютної влади над простором. Першим на цей гачок попався Хрущов. Той просто марив ракетами. Витрачав на ракетні програми до половини державного бюджету. Лисого комуніста, як стверджують мемуаристи, збуджувала сама можливість одним натисненням кнопки стирати з земної поверхні цілі міста. Згадую, що наприкінці свого правління Хрущов замовив конструктору Володимиру Челомею суперракету УР-500, яка мала б досягати Штатів із “цар-бомбою” на борту – ядерним чудиськом потужністю 100 мегатонн, що здатне перетворювати на попіл цілі континенти.

Можливо, російський президент також зачарований “містикою ракет”. Адже поряд із ним завжди офіцер із “валізою Судного Дня”. З пультом, що здатний, як кажуть, припинити земну цивілізацію. А ще його переконали в тому, що він має “високоточну зброю”. Що достатньо йому ткнути пальцем (олівцем, фломастером) у якусь точку на оперативній мапі – й одна з десятків тисяч його ракет гарантовано знищить вибрану ціль.

Це парадигма універсальної “довгої руки”, одна з “технічних” моделей всевладдя. Вона не має нічого спільного з ракетними ілюзіями тих терористів, які запускають у бік Ізраїлю свої примітивні “Касами”. Але вона повністю суголосна прагненням північнокорейського любителя міжконтинентальних реактивних снарядів. Тим більше, що той першим відчув страх теперішнього колективного Заходу перед ракетами з ядерною начинкою. Йому першому вдалося успішно шантажувати Вашингтон своїми двоступеневими “каструлями” і змусити самого Трампа сідати з ним за один стіл.

Парадоксально, але ті, хто сидить поряд зі мною в підземному сховку, бояться не точності “ракетної руки”. Навпаки. Вони бояться, що точність ворожих ракет така сама рекламна, як і дальність. Що замість військового об’єкта “ракетна рука” дотягнеться до житлової забудови. Зрештою, цей страх недаремний. Таке вже було десятки разів.

За крихітним підвальним віконцем вечоріє. Наближається комендантська година, гусне темрява. Можливо, до бомбосховища прийшли привиди. Можливо, серед них є тінь Роберта Ґоддарда. Того самого американця, який 19 жовтня 1899 року заліз на яблуню й там почав фантазувати про пристрій, який би досягнув Марса. 15 років потому він створив свій перший ракетний двигун, а відтак став піонером ракетної справи. Першим, хто створив і запустив ракету з рідинним движком.

Привид Ґоддарда (якщо він дійсно тут) сумує десь у кутку. Батько ракетної індустрії, найімовірніше, не винен, що дійшло до такого. Адже він лише мріяв про Марс. Про далеку червону планету, названу на честь бога війни.

Пов'язані статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Війна й час Редагування епохи