“Довгі проводи”: карантинна історія

“Довгі проводи”: карантинна історія
Кірі Муратовій пощастило зняти фільм “Довгі проводи” завдяки карантину в Одесі 1970 року. Сценарій Наталії Рязанцевої – первісно називався “Вам у дорогу, на пам’ять” – потрапив до рук режисерки майже випадково на рік раніше.

На той час сценарій уже мав складну історію. Заявку на нього – 14 сторінок на друкарській машинці – Рязанцева принесла на “Мосфільм” ще навесні 1968-го. Творче об’єднання “Юність” вподобало сюжет сімейної драми: розлучена жінка на межі нервового зриву, її син-десятикласник, який бунтує й кидає школу з наміром їхати до батька в нове доросле життя, але зрештою залишається з матір’ю. Зі сценаристкою уклали договір, виплатили аванс.

Восени 1968-го Рязанцева принесла на студію сценарій. Загалом його схвалили, висунувши низку зауважень. Звичайна практика – перший варіант не ставав кінцевим майже ніколи. Лише третю версію затвердили остаточно й відправили в Держкіно СРСР. А там сценарій розгромили. “Ми вам не дозволимо протиставляти народ та інтелігенцію!” – гримів заступник голови Володимир Баскаков.

“Той перший раунд боротьби тривав ще рік – четвертий варіант, поправочки, ще поправочки”, – згадувала сценаристка в книзі “Не говори мамі”.

Був ще нюанс. Творче об’єднання “Юність” запропонувало ставити цей сценарій Володимиру Дьяченку, який дебютував 1962-го на Одеській кіностудії стрічкою “Ніколи”, але протягом наступних шести років нічого не зняв – Держкіно СРСР двічі забороняло вже розпочату роботу над стрічками сучасної тематики.

З проханням не ламати Дьяченкові долю звернувся до Баскакова класик радянського кіно Лео Арнштам, художній керівник “Юності”. Адже третє фіаско поставить хрест на кар’єрі молодого режисера. Не допомогло.

За два роки Дьяченко запустився з дитячим фільмом “Безстрашний отаман”, який знімав у селі Яреськи на Полтавщині, а сценарій Рязанцевої остаточно закрили. “Я постаралася про нього забути”, – зізналася авторка. Саме тоді на її творчому шляху з’явилася одеситка Кіра Муратова.

Режисерка після виходу на екрани “Коротких зустрічей” протягом двох років перебувала в непевному становищі – запропоновані нею сценарії відхиляли. Пізніше, коли вибухне скандал навколо “Довгих проводів”, газета “Радянська Україна” надрукує статтю “Шляхом безпринципності”, де знущально напише, ніби сценарії Муратової “були відхилені, оскільки їхня ідейна концепція і художня побудова нікого, крім неї самої, задовольнити не могли”.

Прочитавши “Вам у дорогу, на пам’ять”, режисерка вирішила ставити фільм. Попросила Рязанцеву дещо змінити і новий варіант – шостий! – віднесла на Одеську студію. На обкладинці з’явилася й нова назва: “Бути мужчиною”.

Сценарій схвалили на студії та в Держкіно УРСР, але в Москві впізнали “старого знайомого” і замірялися зарубати. Муратова звернулася по допомогу до свого вчителя у ВДІКу Сергія Герасимова, “важковаговика” радянського кіно: народного артиста СРСР, лауреата, депутата, професора, члена президії Радянського комітету захисту миру тощо. “Згори” наказали дати одеситці “добро”.

Держкіно СРСР зажадало внести до сценарію деякі зміни, надіслати їх на затвердження, а тоді можна знімати. Натомість директор Одеської студії Геннадій Збандут наприкінці травня 1970-го запустив фільм у підготовчий період – сюжет вимагав літньої натури – без будь-яких змін у сценарії.

У липні Держкіно УРСР, дізнавшись, наказало негайно припинити підготовку до зйомок, а сценарій допрацювати. Після акторських проб картину закрили. Здавалося, це край. Далі битися й переробляти сценарій сил не було.

І тут у долю фільму втрутилася… епідемія холери. Улітку-восени 1970-го в Одесі оголосили карантин. Кіностудія вимушено припинила роботу, річний план опинився під загрозою.

Директор студії, намагаючись хоч якось урятувати ситуацію, 5 листопада наказав розпочати зйомки “Бути мужчиною”. До початку березня 1971-го, коли надійшла сувора телеграма з Москви, знімальний період був майже завершений. Телеграма містила наказ терміново показати в Москві відзнятий матеріал. Там сценарно-редакційна колегія зажадала те прибрати, те дозняти…

Нині пишуть, ніби готову стрічку одразу “поклали на полицю”. Зовсім ні. У липні її прийняли в Держкіно СРСР (фінальну назву “Довгі проводи” запропонувала Муратова), почали готувати до прокату – друкувати кінокопії, афіші. У грудні 1971-го рекламний бюлетень “Спутник кинозрителя” анонсував новий фільм.

“Картина К. Муратової мені просто по-людськи подобається, без всяких мудрувань і вчених фраз, – похвалив кінокритик Валентин Михалкович. – Стрічка підкуповує самою тональністю розмови, глибокою і природною коректністю”.

І раптом… Щомісячник “Комуніст України”, впливове видання ЦК КПУ, в січневому числі 1972-го назвав фільм слабким, мовляв, як така стрічка взагалі могла з’явитися? Партійний окрик підхопили інші видання, наприклад одеська газета “Знамя коммунизма”, київська “Радянська Україна”, московська “Литературная газета” (повний перелік довгий). Атака випадковою бути не могла – ідеологічними кампаніями в ті часи диригували згори.

Петро Шелест, тодішній “хазяїн” УРСР, занотував 25 січня 1972-го: “Наполягають зняти з екрану кінофільм Одеської кіностудії “Довгі проводи”, а я його не бачив. Що я можу сказати з цього приводу?” Зрозуміло, на політика такого рангу тиснути могли тільки з Москви. Але хто й навіщо?

Найзмістовніше пояснення запропонував кінознавець Валерій Фомін, автор книги “Полиця”. Інтригу навколо фільму закрутив заступник завідувача відділу культури ЦК КПРС Пилип Єрмаш. Йому знадобився привід, щоб прискорити ухвалення постанови про кепські справи в кінематографі – наслідком мала бути відставка голови Держкіно СРСР Олексія Романова. На цю посаду націлився сам Єрмаш.

Що ж, 21 серпня 1972-го Єрмаш очолив Держкіно СРСР. А заборонені “Довгі проводи” пролежали на полиці 16 років.

Повторна прем’єра – цього разу тріумфальна – відбулася 1987-го, коли Кіра Муратова здобула Великий приз на Всесоюзному кінофестивалі, а потім приз FIPRESCI на Міжнародному кінофестивалі в Локарно.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


“Алім”: перший кримськотатарський фільм Комедіант з Божої ласки: Миколі Яковченку – 120