By Характерні риси культової архітектури та мистецтва V-III тисячоліття до н. е. – астрономічної доби Тельця (4300 – 2100 р. до н. е.)
Доведення гіпотези щодо відображення етапів духовної еволюції людства у характеристиках зодіакальних знаків, у яких в той чи інший період перебуває Земля, можна розпочати з розгляду головних релігійно-світоглядних ідей, уявлень і культів доби Тельця (4300-2150 р. до н.е.) – часу становлення давніх цивілізацій.
V–III тисячоліття до н.е. були переломними в історії людства не лише з огляду на те, що у цей час в основному завершилась неолітична революція і головними формами господарювання стало землеробство та тваринництво, але й тому, що це був час виникнення перших держав, цивілізацій і розвинутих релігійних систем.
Особливості економічного, соціального та духовного розвою суспільства цього періоду відобразились у характеристиці зодіакального знаку Тельця, в якому на той час перебувала Земля. Це перший знак стихії землі, символ елемента землі і планети Земля, асоціюється з її гігантським могутнім тілом. Не випадково. що у IV–III тисячолітті до н.е. на новий рівень підіймається усвідомлення Землі в системі космосу, а у різних космогонічних міфах, які були характерною особливістю тогочасного релігійного життя всесвіт постає з матеріальної стихії – первісного (первородного) хаосу, який вважали основою всього. У хаосі поєднуються первинні стихії світобудови: земля, повітря, вогонь і вода. Розділення цих змішаних стихій є головним актом космогонії. Так, в єгипетській міфології основою світобудови був первинний хаос Нун («той, що створив сам себе»). На найдавніших глиняних таблицях Месопотамії написано про створення всесвіту з первісного хаосу – Тіамат. В одному з космогонічних міфів Китаю ІІ тисячоліття до н.е. сказано про створення всесвіту з хаосу Хунь-Тунь. В одному з ведійських космогонічних міфів розповідається, що з первинного хаосу народились води, а з них шляхом згущення виникла земля[1] Таким чином, у всіх міфах давніх цивілізацій при всій різноманітності персонажів спостерігається один і той же принцип творення світу. Началом всіх начал постає матеріальна субстанція – хаос.
Матеріальність є найбільш характерною і суттєвою ознакою всіх язичницьких богів. Англійський єгиптолог Бедж Уолліс у монографії, присвяченій релігії давнього Єгипту, пише, що язичницькі боги вийшли з матерії і були матеріальними. «Культи богів були грубими та матеріальними, і блага, які єгиптяни розраховували отримати від них, були сугубо матеріальними: плодовитість, здоров’я, нащадків…. Подібно до дарованого Ра процвітання на землі, уявлялись і очікувались небесні блага після смерті: достаток м’яса, напоїв, одягу і можливості необмеженого задоволення плотських апетитів. Ні в одній молитві до Ра не знайшлося прохання про духовні дари, або хоча б чогось, що означало божественну допомогу душі».[2]
Єдиним богом, який мав духовне єство і вважався божественним первинним духом, був бог жерців Мемфіса – Пта, але він був винятком із загального правила. Дослідники шумеро-аккадської міфології також підкреслюють матеріальність і грубість богів: «…всесильні всемогутні боги, творці всього живого на землі, злі, грубі, жорстокі, їхні рішення часто пояснюються капризами, п’янством, розпустою. В їхніх образах можуть бути підкреслені побутові непривабливі риси (грязюка під нігтями, пофарбованими у червоний колір у Енкі, розпатлане волосся у Ерешкігаль)».[3] Подібна матеріальність була характерна і для язичницьких богів інших народів. Матеріальний характер богів, як і парадигма створення світу з матеріальної субстанції, відповідали сутності зодіакального знаку Тельця, стихією якого є найбільш матеріальна зі всіх стихій Зодіаку у порівнянні з повітрям, вогнем і водою – земля.
У добу Тельця культ Землі, її релігійне усвідомлення, набуває якісно нових форм. Якщо у добу Тельця, що тривала від 30 100 до 27 950 р. до н.е. чітко простежується перехід від культу хижаків до культу травоїдних тварин, яких годує земля, то тепер Земля усвідомлюється не лише як годувальниця тварин та людей, не лише як велика животворча сила, яка дає буття всьому, остаточна «субстанція» потойбічного вічного світу, до якої прибувають врешті всі, хто жив на ній, але й як частка космосу (всесвіту), у взаємозв’язку і взаємодії з іншими планетами та зірками, особливо з Сонцем і Місяцем.
Усвідомлення Землі як космічного об’єкту – частки світобудови, що взаємодіє з енергетикою Сонця, Місяця, зірок – спонукало до зведення мегалітичних структур, які стали однією з найхарактерніших ознак того часу. Їх настільки багато виявили на територіях різних країн і континентів, що на початку ХХ століття існувала теорія, згідно з якою всі мегаліти належать до однієї глобальної мегалітичної культури. Сучасні дослідження та методи датування спростували це припущення. Швидше треба говорити про подібність релігійно-світоглядних та естетичних систем різних народів V – ІІІ тисячоліття до н.е.
Перший у світі комплекс мегалітичних храмів Гебеклі Тепе, пов’язаний з культом Сонця, зірок, а також звірів-тотемів та антропоморфних богів, був зведений у ХІ тисячолітті до н.е. і функціонував до середини ІХ тисячоліття до н.е. Подібний на архітектурою мегалітичний храм, у якому поклонялись пращурам, функціонував 8 100 – 8 000 р. до н.е. у поселенні Невали Чорі. Проте, ці два мегалітичні храми були виключними, а не характерними будівлями того часу.
Золотий вік мегалітичного будівництва припадає приблизно на період 4 500 – 2 500 р. до н.е., який в основному збігається з часом перебування нашої планети під зодіакальним знаком Тельця. Було б невірно обмежувати призначення мегалітичних споруд лише поховальною та астрономічною функціями. За виключенням гіпогеїв Хел Сафлієні та Хагра, кількість поховань у інших мегалітичних спорудах відносно невелика. Не було сенсу зводити величезні будівлі, на будівництво яких йшли роки ручної праці, якби їх функція полягала лише у похованні високопоставлених осіб. Мегалітичні споруди не могли бути призначеними виключно для астрономічних спостережень, оскільки не раціонально було будувати десятки комплексів, розташованих недалеко один від одного, лише для визначення 4-х точок року, пов’язаних з кругообігом Сонця, тобто, двох днів сонцестоянь та двох днів рівнодень. Для будівництва таких споруд була потрібна більш вагома причина – зв’язок з позаземним духовним світом, без якого неможливо було отримати потойбічне вічне буття мешканцям Землі.
Отже, мегалітичні споруди виконували принаймні три головних функції: усипальниць, астрономічних обсерваторій та, основне, релігійних структур, призначених для акумуляції енергетики космічних об’єктів – Сонця, Місяця, зірок і поєднання її з енергетикою, що виходить з надр землі. Давні люди добре орієнтувались у потоках взаємодії енергій космосу і землі. Мегалітичні споруди були одночасно і акумуляторами (збирачами), і синтезаторами, і випромінювачами енергії. Що більшою була споруда, то вищим був її енергетичний потенціал. Без підключення Землі до енергетики космосу посмертне буття людини у іншому світі було неможливим.
Якщо для ІХ-V тисячоліття до н.е. (астрономічних епох Рака та Близнюків) були характерні поховання під підлогами будинків або біля них, що свідчило про культ померлих і прагнення оптимально наблизити небіжчика до своєї сім’ї, то для V-ІІ тисячоліття до н.е. характерні грандіозні мегалітичні гробниці. Культ померлих, набувши подальшого розвитку, перетворився на культ потойбічного світу, який релігійна думка пов’язувала як із Землею, так і з космосом.
Характерною ознакою більшості мегалітичних споруд була їх зорієнтованість на Сонце, Місяць і зорі. У IV – III тисячолітті до н.е. у культурах дописемних народів та давніх цивілізацій розвивається і повсюдно поширюється ідея поєднання («прив’язування») певних точок Землі, на яких будувались культові споруди, з небесними структурами. Зародки цієї ідеї зв’язку Землі з космосом можна спостерігати вже у палеолітичній печері Ласко 18 тисячоліття до н.е., у якій контури деяких зображень тварин відповідали контурам певних сузір’їв, а також у мегалітичних храмах Гебеклі Тепе, зорієнтованих на зірку Денеб. Але особливого поширення «підключення» земних священних об’єктів до небесних світил набуло у IV – III тисячолітті до н. е. – астрономічну добу Тельця, коли релігійна думка, усвідомлюючи нашу планету в системі космосу, синтезувала культ Землі і неба.
Характерні риси зодіакального знаку Тельця (матеріальність, міцність, твердість, стабільність) відобразили провідні ознаки архітектурної естетики доби – домінування важкої кам’яної матерії над простором, величезні розміри, відсутність динаміки, непорушність, спрямованість на те, що споруда повинна стояти віки. Давнім зодчим вдалося цього досягти.
[1] Ведийская мифология // Мифы народов мира В 2 т./ Под ред. С.А. Токарева. – М. : Большая Российская Энциклопедия, 2003. – Т.1 ISBN 5-85270-240-4. – 720 с.: ил. – С. 224.
[2] Уоллис Бедж. Древний Египет: духи, идолы, боги (Пер. с англ. Л.А. Игоревского. – М. : ЗАО Центрополиграф, 2009.– 478 [2] с. (Загадки Древнего Египта). ISBN 978-5-9524-4497-3/ – C. 19 – 20.
[3] Мифы народов мира. Энциклопедия. В 2 т./ Под ред. С.А. Токарева. – М. : Большая Российская энциклопедия. , 2003. Репринтное издание «Мифов народов мира» 1987 г. ISBN 5-85270-242-0 (т.2). – С.649.
