Дурна робота…

7 червня 2018 року в журналі The New Yorker вийшла стаття під назвою “Бум безглуздої зайнятості” (The Bullshit-Job Boom), де йшлося про глобальне зростання числа робіт, які нічого не дають ні людям, ні фірмам, де ця робота виконується. Стаття спиралася на книгу “Безглузда робота” (Bullshit Jobs), в якій антрополог Девід Гребер із Лондонської школи економіки шукав діагноз феномену, який він назвав “дурною роботою, про яку ніхто не хоче говорити”.

Автор певний, що така робота оточує нас всюди і, судячи за всіма ознаками, так і є. Цю розумну і харизматичну книгу Гребер написав після популярного есе, яке він опублікував у 2013 році. На його думку, деякі з сучасних форм зайнятості зайві за своєю суттю: якщо всі лобісти або корпоративні юристи на планеті зникнуть, навіть їхні клієнти не будуть сумувати. А половину працівників великих корпорацій чи муніципалітетів можна елементарно замінити комп’ютерними програмами. Після виходу книги багато людей впізнало свою роботу в переліку непотрібної, а Гребер почав отримувати листи з описом “безглуздої зайнятості”.

Наукові дослідження підтверджують, що чимало людей відчувають, що займаються непотребом. У 2015 році аналітична компанія YouGov провела опитування британців, чи вважають вони, що їхня праця робить істотний внесок в розвиток нашого світу. Відповіді були очікувані: 37% людей сказали “ні”, а 13% не були впевнені, чи їхня робота комусь потрібна. Такі цифри повторюються і в інших країнах, наприклад в благополучних Нідерландах 40% респондентів вважають, що їхня робота не має смислу.

Колись я їхав із засновником фестивалю “ГогольFest” Владом Троїцьким в одній маршрутці, і він довго розповідав, якою безглуздою була праця радянських інженерів в розмаїтих науково-дослідних інститутах, які крім видимості роботи нічого не виробляли. “Дурна робота” займала чималу частку економіки колишнього СРСР, і наша ненька там відігравала теж центральну роль. Але ця “дурна робота” давала багато вільного часу, і численні мистецькі практики пізнього Cоюзу виросли саме у місцях “дурної роботи”.

“Дурна (чи безглузда) робота” – це не те, що Гребер називає “гівняною роботою”, бо працівники “безглуздого світу” здебільшого отримують хорошу компенсацію у вигляді грошей і маси вільного часу. І все ж вони нещасні. Гребер вважає, що їх гризе почуття непотрібності. Воно підточує всі людські якості, і це спостереження наштовхує автора на визначення “дурної роботи”: це форма оплачуваної зайнятості, яка настільки безглузда, непотрібна або згубна, що навіть працівник не може виправдати її існування, хоча за умовами контракту відчуває обов’язок робити вигляд, що це не так. У нагороду за ще один день деморалізуючої “безглуздої роботи” офісні працівники занурюються в перегляд серіалів, роблять безкінечні онлайн-покупки, займаються йогою, щоб якось наповнити смислом такий стиль життя. Гребер говорить, що залучення до такого способу існування відбувається рано, студенти скаржаться на “безглузду роботу” вже в своїх вузах. Усі ми знаємо, як студенти проходять практику в офісах компаній: їм переважно дають там щось сканувати – чим зайняти студента, як не “дурною роботою”!

Очевидно, що коли ми говоримо про працівників “безглуздої сфери”, то маємо на увазі тих, хто трудиться на ниві “розумової праці”, бо у тих, хто працює руками, результат роботи добровільно купують інші люди, тому продукт їхньої діяльності ніяк не можна назвати “лайном”. “Лайно” добровільно не куплять, має бути якийсь “булшит”, який переконає, що непотріб є потрібним. Спробуйте собі уявити: від 37% до 40% працівників, що сидять в конторах капіталістичного успішного світу, не просто зайві – вони самі розуміють, що те, чим вони зайняті, нікому не потрібно. Тоді звідки вони беруться, хто створює для них, так би мовити, “робочі місця”?

Юрій Мухін твердить, що у таких роздумах треба брати ширше – саме життя є безглуздим! Якщо б людина розуміла, навіщо вона є в цьому світі, якщо б у неї було тверде переконання своєї потрібності – хіба така людина займалася б непотребом? Натомість на людей, які шукають цей смисл існування, переважно дивляться, наче на придурків. Ну бо яка користь від філософа? Ніякої… Краще вже ЩОСЬ робити, бо це щось дасть бодай якесь бабло…

З іншого боку, капіталізм постійно потребує людей на галерах, які пливуть в нікуди. От зважте на наш цифровий світ: він працевлаштовує таку кількість непотребу, що мої мізки не можуть цього осмислити. Сьогодні продуктивність праці, наприклад в Німеччині, забезпечує життя не тільки трудящих і паразитів, а й тих людей, які формально зайняті, але “безглуздою працею”. Зважте на сотні тисяч усіляких іноземних консультантів, які, наприклад, вчать відсталих людей (як-от українців) тому, як треба жити. А сотні тисяч тих, хто весь час (і за чийсь кошт) за щось бореться! Усі вони мають роботу, але від цієї роботи немає жодного смислу. “Дурна робота”! Якщо такі громадські лідери живуть чудово і нічого не виробляють, то, мабуть, на усіх вистачає шоколаду? У світі є надлишок капіталу, але його не хочуть просто роздати людям – треба створити “дурну роботу”.

Політики в усьому світі настільки зациклені на створенні робочих місць, що ніхто не запитує, які робочі місця створюються і чи потрібні вони взагалі. Непотрібна зайнятість вже колись стала важливою спадщиною УРСР, яку Україна не може реформувати: як каже галицька мудрість, “важко нести – шкода кинути”. У такій ситуації я часто згадую неспроможність провести медичну реформу в нашій країні.

У державах, де є багато “дурної роботи”, у працівників розвивається творчість. Згаданий вже мною Троїцький розвинув свій креатив в такому непотрібному радянському НДІ, чимало художників із радістю згадують радянський час, коли можна було на роботі писати вірші чи малювати картини, або просто креативно бухати. У сучасному капіталізмі зарплати за “дурну роботу” письменників чи поетів стали майже меценатською підтримкою на створення їхніх творів. Тому налаштуйтеся: у світі майбутнього, де правитиме штучний інтелект, ніхто з нас не уникне “дурної роботи”, але не всі зможуть отримати з неї користь.