By 
Старе радянське гасло згадалося мені після прочитання перекладу статті Енн Аппелбаум Why the West’s Diplomacy With Russia Keeps Failing про причини провалу західної дипломатії в справі російсько-українського конфлікту. Стаття кілька днів тому з’явилася в часописі The Atlantic і наробила багато галасу у світі. І слушно. Адже американська публіцистка, викладачка й авторка багатьох книжок точно показала в ній те, чому дипломатія цивілізованого світу залишається безпорадною проти з політичним “гопництвом”, яким послуговуються російські еліти. Я не планую переповідати тут цю статтю, бо вона вже перекладена на кілька мов і широко розтиражована за посередництвом медіа різних країн і соцмереж. Хочу звернути лише увагу на два аспекти, які залишилися, сказати б, недорозвиненими.
Перший – це наскільки Росія корумпувала західні еліти.Пані Аппелбаум пише: “Західні лідери й дипломати […] надалі вважають, що живуть у світі, де зважають на принципи, де дипломатичний протокол ще застосовують, де цінують ввічливі слова”. Мабуть, так і є, але – точно не всі. Не забуваймо про “друзів Путіна”. Перший із них – колишній канцлер Німеччини Герхард Шредер, який нині є головою ради директорів російської нафтової компанії “Роснафта”. Він уже роками безсоромно лобіює російські інтереси у Європі та відверто підтримує Путіна у всіх питаннях. Так, щодо конфлікту з Україною також. Це, звичайно ж, викликає незадоволення й навіть обурення в частини німців. Уже й однопартійці Шредера із Соціал-демократичної партії вимагають від керівництва заборонити йому публічно висловлюватися. А депутат від консервативної партії CSU Волкер Ульріх сказав нещодавно в коментарі для видання Bild, зокрема, таке: “Німецькі платники податків більше не мусили б фінансувати російське лобіювання”. А також натякнув, що “Газпром” мав би платити за утримання ексканцлера – ішлося про офіс із персоналом і автомобіль із водієм, які Шредерові оплачує федеральний уряд.
Варто теж згадати про історію кількарічної давнини, унаслідок якої тодішній австрійський канцлер Себастьян Курц пішов у першу відставку. Це коли його політичні партнери, лідери правої “Партії свободи”, потрапили в скандал “ Ібіца-ґейт”. Тоді двоє відомих політиків, один із яких згодом став віцеканцлером австрійського уряду, а другий очолив парламентську фракцію, у розмові з “підставною” племінницею російського олігарха обговорювали перспективи інвестування в Австрії після їхнього прогнозованого приходу до влади. І не просто обговорювали, а пропонували інвестиційні проєкти, які мали б уможливити контроль за медійним простором та економічними й інфраструктурними ресурсами їхньої країни.
А що вже казати про російську фінансову підтримку ультраправого руху Марін Ле Пен у Франції, яка не втрачає шансів перемогти на президентських виборах, чи італійських правих на чолі з Маттео Сальвіні, який уже обіймав високі посади в уряді й далі залишається впливовим політиком. Є тут також чеський президент Земан, угорський прем’єр Орбан та ін. Потрібно ж розуміти, що йдеться не тільки про цих конкретних західних діячів, які “попалися” на своїй прагматичній русофілії. А є ж іще їхні партійні соратники, ділові партнери, колеги з урядових кабінетів. З цього дозволю собі припустити, що поразка західної дипломатії на російському напрямі спричинена не лише наївністю західних політиків і перемовників.
З цим частково пов’язаний і другий аспект – наявність двох світів у межах капіталістичної системи. Енн Аппелбаум влучно зауважила, що західні перемовники в Москві могли б “вголос запитати, як це можливо, що офіційної зарплати самого Лаврова вистачає на утримання фешенебельних нерухомостей, якими користується його сім’я в Лондоні…. Назвати прізвища ще багатьох інших чиновників, які віддають своїх дітей у школи в Парижі чи в Лугано… Оголосити, що ті діти – усі – зараз знаходяться в дорозі додому, разом зі своїми батьками: Кінець американських шкіл у Швейцарії! Кінець помешкань в Knightsbridge! Кінець яхтам на Середземному морі!”. Але не запитали і не назвали.
А чому? Бо є світ еліт і світ простих смертних. Скільки б на голови дітей простих смертних не падали бомби, скеровані представниками еліт, це ніяк не може погіршити добробуту, безпеки й гарного настрою дітей еліт. І не лише дітей, але й родичів, друзів, їхнього майна та бізнесів. Це не обговорюється, про це, звичайно ж, і не питають. Як правильно пише пані Аппелбаум про російських політичних “гопників”: “Коли вони слухають наших дипломатів, то не чують нічого, що насправді загрожує їхній позиції, їхній владі, їхньому особистому успіхові”. А конкретніше: “Попри всі наші застереження, ніхто серйозно не спробував скінчити з відмиванням брудних російських грошей на Заході чи з російськими політичними й бізнесовими впливами на Заході… Чи що Великобританія і Сполучені Штати повинні забрати в російських олігархів можливість купувати нерухомість у Лондоні чи Маямі”.
Погоджуюся з авторкою статті стопроцентно. Якби питання життя й безпеки, втрат для бізнесу, власного добробуту стосувалися войовничих еліт, а не простих смертних, то і війн у світі було б менше, і дипломатія б діяла на “5”. Адже ці еліти нападають на чужі держави або ж грабують і визискують власні народи не для того, щоб мешкати на безлюдному острові. Вони ж хочуть жити в чудових європейських чи американських містах, користуватися всіма благами західної цивілізації. І саме ця можливість або її брак має бути предметом мирних переговорів.
І насамкінець уже за традицією хочу запропонувати глянути на українську дійсність. Хіба наші еліти не є такого самого “капіталістичного” покрою, що й російські? Стали мільярдерами, не маючи спадкового капіталу, не бувши відомими спортсменами чи артистами з голлівудськими гонорарами, не читаючи лекцій по світу й не маючи суттєвих наукових досягнень, не ставши авторами книжок із мільйонними накладами та десятками перекладів. Натомість хизуються правилом, що “борги віддають лише боягузи”, на протести суспільства реагують у стилі “повоняють і заспокояться”, вивозять мільярди за кордон із країни, у якій середня зарплата не передбачає заощаджень, а пенсія – на межі виживання. А куди вивозять? Уже навіть не питаю: чому? Туди ж: у Лондон чи Маямі, в Італію чи Францію тощо. Хіба “західна дипломатія” не знає, звідки беруться ці гроші? Чудово знає, але приймає їх із широкими обіймами. А це теж означає, що й українським елітам, їхнім дітям і родичам, бізнесам і нерухомостям нічого не загрожує в разі війни.
До чого це все? До того, що День єдності може бути святом тільки для простих смертних. Бо ніколи не об’єднаються ті два світи, у яких два різні способи життя.
