By 
“Прийняв режисера Бондарчука, – занотував у щоденнику керівник УРСР Петро Шелест 12 листопада 1971-го. – Він уже давно ставить питання про створення кінофільму «Тарас Бульба» за Гоголем”.
Режисер і актор Сергій Бондарчук – уродженець Херсонщини, який уже понад два десятиліття працював на “Мосфільмі”– перебував на вершині слави. У 1969-му здобув “Оскара” й “Золотий глобус” за екранізацію роману Льва Толстого “Війна і мир”, а 1971-го, незадовго до зустрічі із Шелестом, – британську премію BAFTA за “Ватерлоо”. Він єдиний у СРСР був лауреатом цих трьох найпрестижніших у світі кінонагород.
Його перший злет відбувся на Київській кіностудії.
1950 року режисер Ігор Савченко запускався з фільмом “Тарас Шевченко”. Асистентам – студентам його режисерської майстерні у ВДІКу – доручив шукати виконавця головної ролі. Сергій Параджанов запропонував Гната Юру. Хтось згадав про Амвросія Бучму, який грав Шевченка в стрічці 1926 року. Олександр Алов і Володимир Наумов порадили свого товариша Сергія Бондарчука, творчий доробок якого становили кілька невеличких ролей (у Довженка в “Мічуріні”, зокрема) й одна головна.
“Ігор Андрійович вагався, – згадував Наумов, – пояснював нам, що Сергій ще недостатньо досвідчений”. Проте викликав його на акторську пробу, яка виявилася невдалою. “Але Бондарчук горів цим образом!– продовжував Наумов. –Нарешті Савченко відчув у ньому цю ні з ким не зрівнянну внутрішню пристрасність–і не помилився”.
“В моїй рідній Білозірці, – пояснював згодом артист, – читали і співали Шевченка і старі, і малі. У нашій хаті, як і в інших, висів у рушнику портрет Тараса. Його вірші увійшли в моє життя з найпершими враженнями дитинства – з запахами степу, м’якими українськими вечорами”.
Фільм надзвичайно сподобався Сталіну. 32-річний Бондарчук здобув за Тараса найвищі радянські відзнаки – Сталінську премію і звання народного артиста СРСР.
Невдовзі надійшла нова пропозиція з Києва – режисер Тимофій Левчук запросив на роль Івана Франка в однойменній стрічці. “Задум фільму ще тільки народжувався, –розповідав він,–а я вже знав, що лише один актор зможе створити образ великого письменника. Таким актором був для мене Сергій Бондарчук. Деякі мої товариші сумнівалися в правильності мого вибору, дехто навіть відмовляв: адже нещодавно цей актор зіграв Тараса Шевченка – чи не буде його нова робота повторенням попередньої?”. Але сумніви розвіяв, за словами режисера, “сам Бондарчук своєю захопленістю образом Івана Франка, своїми пошуками на пробах, а потім на знімальному майданчику”.
Критики скептично зустріли стрічку.
Газета “Московський комсомолець” 24 січня 1957-го зауважила дві вади. Перша: “Фільм «Іван Франко» викликає асоціації з картиною «Тарас Шевченко»… Бондарчук не знайшов нових яскравих барв і багато в чому повторюється”. Друга в стилі того часу: “Невиразно показана боротьба Франка з українськими буржуазними націоналістами”.
Фільм висунули на Ленінську премію (найпрестижнішу в СРСР), але мистецькою подією він не став. В історії вітчизняного кінематографа стрічка залишиться через перший показ на екрані образу Івана Франка та інших діячів української культури.
Згодом актор дебютував як режисер, знявши “Долю людини” за оповіданням Михайла Шолохова (сім нагород на міжнародних кінофестивалях), потім на вимогу міністра культури Катерини Фурцевої взявся за “Війну і мир” (фільмував, зокрема, на Закарпатті), далі не зміг відмовитися від пропозиції італійського продюсера Діно де Лаурентіса поставити “Ватерлоо”, але головною його мрією була екранізація “Тараса Бульби”. “Задумався я над «Тарасом» давно, –зізнався в інтерв’ю, –ще в сорокові роки”.
Візит до керівника УРСР, всесильного члена Політбюро ЦК КПРС – чергова (не єдина й не перша) спроба втілити свою мрію. “Бондарчук, – записав Шелест, – уже переробив сценарій «Тараса Бульби», який колись похапцем написав Довженко. Я знайомився із цим сценарієм: на мій погляд, із нього вийшов би чудовий кінофільм”.
Щодо “похапцем” партійний бос дещо загнув – Довженко задумав екранізацію твору Гоголя на початку 1930-х, а наприкінці завершеної кіноповісті поставив дату: квітень 1941-го. Десять років творчої роботи! Але допрацьовував кіноповість фактично до кінця життя, бо 1953-го заявив, що після “Поеми про море” (фільм завершила його вдова Юлія Солнцева) зніматиме “Тараса Бульбу”.
Хай там як, Бондарчук обговорював із Шелестом спільну постановку “Мосфільму” й Кіностудії ім. Довженка. Але на фоні політичної кризи в Польщі – заворушень, страйків, спроби силового придушення, кровопролиття, зміни керівництва країни в грудні 1970-го – Кремль боявся “дражнити” сусідню країну, аби не спровокувати нову хвилю протестів. Шелест визначив це так: “Зйомки фільму гальмує Москва, мотив: що створення такого фільму «зачепить національні почуття поляків»”.
Однак Бондарчук не втрачав надії. В 1974-му в Мексиці на запитання журналіста “Що Ви в першу чергу хотіли б поставити?” відповів:“«Тараса Бульбу» й зіграти Тараса. Усе в мене для цього вже готове. Готове настільки, що завтра міг би розпочати зйомки будь-якого епізоду цієї картини”.
Час ішов. Наприкінці 1970-х Бондарчук знімався в Києві в телефільмі Миколи Мащенка “Овід”. Очевидно, туга за незнятим “Тарасом Бульбою” підсилилася. У 1981-му в книзі “Желание чуда” він прямо написав про бажання екранізувати цей твір. Тоді ж поет Євгеній Євтушенко підкреслив у нарисі про режисера: “Бондарчук давно мріє зіграти Тараса Бульбу”.
Тим часом у Польщі – знову політична криза. Страйки, масові протести, арешти. Очевидно, Кремль не відкидав ймовірності введення радянських танків. Сюжет про українсько-польську війну часів козаччини знову був не на часі.
У 1990-му Бондарчук запустився в Італії з “Тихим Доном”, а 1994-го помер. Він так і не зняв “Тараса Бульбу”.
