Дива та чудасії креативу

Дива та чудасії креативу
Навряд чи хтось сперечатиметься, що 30-річчя незалежності є важливою подією, отже, бажання відсвяткувати ювілейну дату – природне і зрозуміле. Звичайно, хочеться зробити це так, щоб не лише привернути увагу, а й аби запам’яталося надовго. Тому не достатньо звернутися до відверто застарілих форм на кшталт урочистих зборів із довгими промовами, де перераховуються здобутки та звитяги. Сьогодення вимагає якісно нових ідей, тож потрібно підійти до завдання максимально творчо. Як писав Максим Рильський: “Ми працю любимо, що у творчість перейшла…” Отже, щоб справити враження та викликали захоплення мас, потрібно “увімкнути креатив”.

Пошук нових ідей породжує здоровий (а іноді не дуже) дух змагання. Понад усе хочеться, аби було яскравіше, вигадливіше, ніж у сусідньому місті (селі, районі, області), а святкові акції чи заходи – грандіозними, величними, а ще краще – вікопомними чи бодай не гіршими, ніж у столиці. Щоправда, креатив часом втілюється в знайомі ще з радянських часів форми: “помірятися” висотою флагштока, не прорахувавши можливих наслідків, як це було в Херсоні; зігнати молодь задля наймасовішого виконання “Червоної рути”, сміливо відмахнувшись від загроз пандемії, як було в Чернівцях тощо.

Іноді креатив реалізовується в доволі екзотичних формах. Приклад цього – гопак у небі Дніпропетровщини у виконанні групи парашутистів. Безперечно, зразком надмірної креативності є проєкт Великого Герба, ухвалення якого, попри зауваження фахівців із геральдики, нарікання в ЗМІ, кпини й численні фотожаби в соцмережах, все-таки дотиснули, хоча й лише в першому читанні.

Серед численних проєктів до 30-річчя незалежності привертає увагу ідея, запропонована рекламною агенцією TABASCO. Компанія вирішила реалізувати амбітний і сміливий задум – за допомогою нейромережі реконструювати голос Тараса Шевченка. На своїй фейсбук-сторінці агенція оприлюднила мету проєкту: “…Відтепер кожен може почути те, як міг би звучати Тарас Шевченко на власні вуха! […] Він [проєкт] об’єднує культурне ядро України з сучасними технологіями. Результат – голос нації, який ожив, і демонстрація того, на що здатні креатив та сила ідеї!”

Чітка і прозора концепція переконала Міністерство закордонних справ України та Національний музей Тараса Шевченка в Києві, які схвалили й підтримали проєкт. Презентувати його вирішили 24 серпня в музеї, де “голос Кобзаря” читатиме свої вірші. Нині “авторське виконання” віршів можна почути, зазирнувши на сторінку агенції.

До слова, в анонсі проєкту також повідомили, що жодних реальних записів голосу поета нема, адже засоби для запису звуку винайшли пізніше, через 16 років після смерті Шевченка.

Як реалізувати дійсно нелегке завдання? Звичайно, потрібен не просто креативний, а науковий підхід. Найперше зібрали точні антропометричні дані з посмертної маски Шевченка, яка зберігається в музеї. Потім вивчили спогади сучасників Тараса Григоровича, а ще впродовж місяця досліджували архівні джерела, щоб більше дізнатися про його спосіб життя, звички, навіть хвороби, адже все це впливає на голос.

Здається, що підхід правильний, хоча можна спіткнутися на дрібничці – джерела вивчали лише місяць. Для будь-кого, хто мав справу з архівною роботою, місяць – це надто мало часу, аби дістати повну інформацію. Ну, добре, можна і в такий короткий термін вкластися: зважаючи на важливість проєкту, залучити якомога більше працівників агенції, та й музей міг допомогти наявними матеріалами.

Проте запитання все-таки виникають. Наприклад, наскільки корисними з погляду науки є спогади сучасників? Так, вони, безперечно, правдиві й неоціненні, але водночас є індивідуально-емоційними й надто суб’єктивними. У статті про проєкт, оприлюдненій на сайті Hromadske.ua, для прикладу наведено кілька уривків зі спогадів сучасників Кобзаря: письменник Пантелеймон Куліш у “Спогадах” згадував голос Шевченка як “чарівно-веселий і безтурботний”, М. Д. Новицький писав про “гарний і чистий тенор”. Але ж кожен, хто прочитає ці рядки, уявить голос Шевченка по-своєму: і “чарівність”, і “безтурботність”, і навіть уже більш конкретне – тенор.

У демонстраційному ролику проєкту йшлося про те, що також була створена 3D-модель голови Шевченка. Окрім того, відбулися масштабні пошуки людей, які схожі на Тараса Григоровича, в усіх регіонах України. Спершу було відібрано 108 кандидатів, згодом серед них – 26, з яких за фінальним рейтингом залишилося троє. Добирали їх “на основі досліджень, що стверджують наявність чіткої кореляції між тілом, рисами обличчя та голосом”. От тільки знову виникає низка запитань, наприклад: про голос якого періоду життя поета йдеться? Адже є різниця між, скажімо, голосом Шевченка до арешту й заслання та в останні роки його життя в Санкт-Петербурзі. Гаразд, оскільки використані антропометричні дані з посмертної маски, можемо припустити, що йдеться про останні роки. Ще одне запитання: про резонатори в гортані, носовій порожнині чи артикуляційному апараті можна отримати дані з посмертної маски, але звідки інформація про грудні резонатори, які теж впливають на особливості голосу? Тільки з описів сучасників поета та від людей більш-менш схожих на нього, відібраних унаслідок пошуків? Чи реально врахувати різницю між людьми XXI століття та ХІХ століття, коли жив Кобзар? Врешті-решт, як дістали точні дані про особливості інтонацій Шевченка, коли він читав власні вірші?

Поза сумнівами, для всіх, хто взяв участь у проєкті, це була захоплива та незабутня подорож. До спроби реалізувати цю ідею, мабуть, треба поставитися прихильно, тим паче, що працювали над нею майже рік. Проте чи варто сприймати синтезований звук як справжній голос Кобзаря? Повернімося до опису ідеї, де знайдемо ключові слова: “почути те, як міг би звучати Тарас Шевченко”. Отже, автори проєкту вважають, що варто. Багато людей також захоплено ставлять уподобайки на фейсбук-сторінці агенції. Проте чимало є й тих, кого синтезований “голос” не переконав.

Насправді цей надзвичайно амбітний проєкт є черговим прикладом беззастережної й непохитної віри багатьох, а особливо молодих людей, у могутність і чарівну силу комп’ютерів. Звичайно, це спонукає до креативності, але водночас люди часто не зважають на доцільність вибраного шляху пошуків. У захваті здається, що можна створити все, до того ж на це впливає мода й переконання, що між новітніми технологіями і прогресом неодмінно стоїть знак рівності.

Це дуже нагадує віру середньовічних алхіміків у те, що їм вдасться знайти філософський камінь, який зможе перетворювати все на золото, тільки треба наполегливо й натхненно працювати. В історії залишилися імена поважних вчених, які вийшли із середовища алхіміків, – їхні винаходи вплинули на розвиток людства. От тільки навряд чи хтось і далі шукає філософський камінь – такі пошуки нині вважаються метафорою.

Чи колись вдасться відтворити голос Кобзаря? І чи варто це взагалі робити? Може, хай краще кожен, читаючи його спогади чи рядки поезій, сам спробує уявити його голос.

(Малюнок Юрія Шаповала)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Штучний інтелект грає рок Deep Nostalgia – щабель прогресу, весела забавка чи небезпечний фейк?