By Днями у Львові у приміщенні старого трамвайного депо (Lem Station) відкрилася виставка “Обабіч”, куратором якої є Юрій Онух.Ця виставка наштовхує на глибші роздуми.
Американський письменник Девід Фостер Воллес, який помер десять років тому, у 1990 році видав у “The Review of Contemporary Fiction” статтю під назвою “E Unibus Pluram”. У цьому тексті він коротко оглянув історію американської телеіндустрії, художньої літератури і реклами.
Назву есею можна перекласти як “з єдиного – багато”, і це обігрує популярне американське мотто “E Pluribus Unum”, що означає “з багатьох – єдине” (цитата Цицерона на американському гербі). Воллес на початку 1990-х твердив, що в середньому типовий американець щодня проводив за телевізором 6 годин, натомість письменники і літератори ставилися до цього медіа не надто серйозно, особливо як до джерела суспільних настроїв. Критики сприймали телебачення через призму захоплення, ненависті і потреби, що свідчило про силу медіа і їхній острах перед цим “монстром”. Але на думку автора, телебачення вже давно використовує такі прийоми, як іронію, що є улюбленим інструментом літератури. Письменники вставляють плоскі жарти в свої твори, щоб сформувати враження, що читач із автором є на одній хвилі і, відповідно, щоб той же читач ще більше включався в канву твору. Іронія твердить одне і розуміє інше, і вміння розкодовувати іронію приносить задоволення. Телевізійна реклама також часто використовує іронію і плоскі жарти (“А це – Тарас, йому нормас”), щоб втримати увагу глядача.
Воллес завершує есей твердженням (не питанням) “Чи ти безмежно втішений”, що є ніби самоіронією автора щодо неможливості вийти за межі аури і проявити усвідомлений страх. Страх того, що він пише художній твір лише для того, щоб подобатися, щоб читач його полюбив.
Деякі аргументи Воллеса досі актуальні. Наприклад, він вважав, що перегляд фільмів на відеомагнітофонах може зробити рекламу неефективною, що, ймовірно, призведе до її видозміни. Сучасні технології дозволяють дивитися фільми онлайн практично без реклами, що змушує індустрію робити безкінечний product placement, а від цього вже нікуди подітися. Часом телепрограми нагадують рекламу, або навіть навпаки, реклама є фундаментально “вмонтована” в телевізійну програму. За допомогою Youtube кожен може, як писав автор, “модифікувати власні мрії”, і питання, яке для нас залишається, звучить наступним чином: “Чи серіали і шоу, які ми дивимося, імітують життя, чи це життя імітує телевізійні програми?”
З часу виходу есею Воллеса я не раз чув, що постмодернізм, який безкінечно оперує іронією, помер. У Львові його навіть “хоронив” головний на той час психотерапевт міста Олесь Фільц. Критики твердять, що іронія перестала бути основним настроєм епохи, а на зміну їй прийшла нова щирість та постіронія. Це такий стан, в якому межі між гумором та серйозністю доволі розмиті. Сам Воллес теж передбачав появу антибунтарів, які відійдуть від постмодерних деконструкцій та концептуальних ігор і звернуться до нового модернізму – нової серйозності.
Наприкінці 1980-х і впродовж 1990-х письменники, особливо українські, використовували іронію як метод, який дозволяв тримати дистанцію – ніби спостерігати, коментувати і переживати реальність одночасно. Іконічними іронічними телесеріалами сучасності стали “South Park” та “The Simpsons”, в яких можна висміювати все і вся. Від таких серіалів глядач отримує задоволення, бодай приймаючи позицію, що я не такий/ка, як зображені персонажі. Герої таких медіа-історій мають певні “принципи”: іронізуй з усього, не проявляй ентузіазм і сприймай все навколо як тупість і безсенсовність. Психоаналітики вважають, що іронія є формою психологічного захисту, вона дозволяє дистанціюватися від реальності, дивитися на неї ніби збоку. Це мій улюблений метод, бо мешкати в старому домі у Львові і вірити, що ЖЕК чи громада готові змінити огидну реальність нашого під’їзду – це приректи себе на страждання. Самоіронізуючи з власного стану буття та іронізуючи з сусідів, я отримую заспокоєння, ніби проживаю серію мультфільму разом із Сімпсонами. Іронія дозволяє позбавити щось реальності (бодай в уяві), наприклад мій запаскуджений під’їзд, і, відповідно, можна звільнитися від переживання, що це лайно ніколи не зміниться, і мені доведеться все життя в ньому прожити.
Про іронічний сміх добре написав колись Бахтін, який вважав його інструментом скривджених і знедолених. Не дивно, що українці (переважно скривджені) схильні позитивно ставитися до медійного образу президента Зеленського, бо він ніби такий, як ми, і ще допомагає знедоленим стібатися із реальності. Таким думкам опонують лікарі і традиціоналісти, які твердять, що іронія непродуктивна, що вона нічого не творить, а може навіть шкодити. Іронічні нацистські “зіги” у Facebook, наприклад, можуть легко перетворитися на реальну ненависть, а жарти про євреїв – в агресивний антисемітизм. Згаданий вище Дейвід Фостер Воллес теж був противником іронії, а після нього в США з’явився цілий напрямок постіронії. Таку естетику приписують Спайку Джонзу, режисеру фільму “Бути Джоном Малковичем” (1999), та сценаристу цієї стрічки Чарлі Кауфману. Залишаючи гострий гумор, ці автори полишають стьоб осторонь, ніби повертаючись до простої людини.
Такими є й фотографії Віктора Марущенка та Марка Невілла, які можна оглянути на території старого трамвайного депо у Львові. Вони не будують паркан між нами і художніми персонажами, що зазвичай робить стьоб. Вони намагаються наблизити глядача до уявних інших, але не з перспективи моралі, а з перспективи співпереживання. Ці фото теж є іронічними, але в Сократівському сенсі – вони допомагають здобути мудрість. Це ніби спроба говорити серйозно, але в іронічному світі, спроба культивувати дбайливість (бо це важливо!) і крихке творення людяності на противагу радикальному сумніву. Для цього потрібна глибока щирість та міцна іронія, і від жодного з цих елементів не варто відмовлятися.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
