By 
“Цар Едіп” – одна із семи трагедій афінського поета і драматурга Софокла. Арістотель вважав цей твір найвидатнішою драмою свого часу, а самого Софокла ми ставимо поряд з Есхілом і Евріпідом. У цій давній історії розповідається про трагічну долю царя Фів Едіпа, сина Лая й Іокасти, який у спробі уникнути похмурого пророцтва таки здійснив його, ненавмисно вбивши свого батька й одружившись із матір’ю, а свої дні закінчив сліпим жебраком і вигнанцем.
Тут можна сперечатися, скільки загалом впливу в життєвих вчинках мав сам Едіп, а наскільки він залежав від долі. Усе-таки пророцтво придумав не він, та й мати, яка стала майбутньою дружиною, прирекла його на неминучу смерть, щоб не справдилося страшне віщування про те, що ця дитина вб’є свого батька. Едіпа врятував пастух і своїм добрим вчинком запустив низку трагічних подій. Греки називали таке неусвідомлене проблемне діяння гамартією – це поняття з “Поетики” Арістотеля, що позначало трагічну ваду або фатальну помилку головного героя трагедії, яка має стати джерелом моральних мук.
Тож царський син Едіп, який не знає своєї долі й минулого, чинить (випадково) зло, вбиваючи власного батька. Ставши рятівником Фів від злих сил (він переміг Сфінксу – так, саме її, це жіноча істота!), займає місце царя. Він також стає чоловіком удови Іокасти – своєї матері, але про це він дізнається лише згодом, уже після того, як вона народить славетному царю нових дітей. Причиною розслідування, яке має викрити страшну правду, стане тодішній коронавірус, себто епідемія чуми, що спричинила в місті-державі страшний мор. Як і українські політики XXI сторіччя, мешканці уявних Фів не знають, що робити, коли люди мруть від вірусів (ну бо вони не знають навіть, що це віруси), і звертаються до оракула, себто віщуна. Усе розгортається, як у дослідженнях покійного Рене Жирара – щоб встановити гармонію у світі й подолати смерть, треба вчинити жертовну дію. Тобто оракул каже, що в місті є вбивця колишнього царя, і біда зупиниться лише після того, як цей вбивця буде вигнаний.
Едіп, який і гадки не має, що він і є вбивцею, починає шукати правду. Сліпий віщун Тересій, кобзар і мудрець, знає істину й попереджає царя: “Чи ти певний того, що хочеш знати правду?”. Але Едіп думає, що старий кобзар не сповна розуму, і каже йому, що він “сліпий на очі, на вуха і на розум”. Чому він каже, що віщун є не глухим, а сліпим на вуха? Не дурним, а сліпим на розум? Одна з відповідей полягає в тому, що троп візуальності та знання в цьому творі змішаний. Бачити, видіти, знати й розуміти – це одне й те саме. До речі, у корені імені Едіпа теж закладено слово “видіти”, бо грецьке “ойда”, яким скористався Софокл, відсилає до практики бачення і знання. Загалом це слово походить із санскриту, й українське “видіти” має подібну етимологію.
У момент страшного відкриття цар Едіп говорить: “Ой-ой! Ой-ой! Тепер все ясно стало! О світло боже, се остатній раз Тебе я бачу! На сукір судьбі Родився я не так, як слід, женивсь Не з тим, з ким слід, і вбив, кого не слід!”. Себто осяяння розумінням принесло Едіпові страждання й водночас звільнення. Він відразу каже, що це “останній раз” він бачить світло Боже, бо вже задумав вчинити наругу над своїм “апаратом зору”. Знайшовши дружину й матір Іокасту, яка скоїла самовбивство, Едіп у розпачі не вбиває себе, а діє інакше. Слуга, який побачив макабричну сцену, каже: “З її одежі золоті шпильки, Що їй прикрасою були, він вирвав, Підніс і пхнув собі в обидві оці, Ще й кричачи: «Коли не бачили, Ким я їй був, як з нею я грішив, Так бачте ж в пітьмі те, чого не слід Було вам бачить, а кого б вам треба, Того повік не пізнавайте більш!»”. Іншими словами (і в перекладі Івана Франка), Едіп відбирає собі зір і тепер “бачить у пітьмі”, він став мудрецем і звільнився від влади світу. Софокл ніби каже нам, що царська влада ефемерна, бо мати владу над кимось – це не те саме, що над собою. Влада – це ілюзія свободи, а найбільша свобода полягає в тому, щоб пізнати правду, і це пізнання супроводжується стражданням. Цар Едіп хотів пізнати правду, і він її пізнав, ця мудрість принесла йому страждання, але і звільнення. Він проходить шлях від жертви до злочинця, від слідчого до судді, від ката до філософа. Після осліплення цар стає вигнанцем, сліпим безхатченком, як і годиться справжньому філософу. Він врешті звільнився від впливу долі, тепер його життя в його ж руках.
Цікаво, що трагедію про царя Едіпа поставив в українському театрі Лесь Курбас у 1918 році, і ці ж нотки про те, що треба перестати залежати від долі й минулого, зазвучали по-новому в проєкті талановитого театрала. Це була вистава не про Фіви (бо Фіви – це завжди метафора Афін), а про Київ. Це була історія для сучасників-українців, яким Курбас ніби казав – пізнайте себе і звільнитеся від облуди колоніального минулого. Цього не сталося, бо, як каже популярна пісня: “Сегодня не все могут в завтрашний день смотреть, Вернее смотреть могут-то все, а видят не все”. Лесь Курбас запитував у 1918 році, чи “фів’яни – це ми, які жили в щасливому незнанні, поки все навколо не захиталося?”. Його цікавило, “що врятує Фіви – сліпа віра в непогрішність пророцтв дельфійського оракула чи почуття моральної відповідальності за нас самих, за наші Фіви?”. Лідія Зелінська має гарну інтерпретацію на цю тему: “Мор не походить звідкись, він є в нас самих і сприймати його як загибель можна лише у метафоричному плані – кінець «щасливого незнання» є початком процесу усвідомлення, а відтак – самоствердження і моральної відповідальності”.
