By 
На жаль, Українське суспільство не знає чітко зафіксованої місії Української держави, а відтак спотворений термін «національна економіка», на яку ми всі маємо працювати і за яку маємо боротися, певною мірою представляється як «троянський кінь». Підставою цьому є наявний державний сектор, що складає близько 10%, – решта економіки приватизована. То ж чи може бути така економіка (а це економіка відомих кланів) національною?! Запитання риторичне.
Від скверни необхідно очищуватися. Якщо є держава, то має бути державний сектор, державна власність на стратегічні об’єкти, на крупний бізнес. І тут має бути пряме державне управління цими об’єктами господарювання.
У суспільстві має бути з міркувань ефективного використання ресурсів середній бізнес, змішана, корпоративна форма власності, а відтак з позицій ефективного використання природних, людських, фінансових, виробничих, інтелектуальних ресурсів держава здійснює опосередкований контроль (дотримання чинного законодавства та міжнародних норм).
Принагідно зауважу тут, що виробництво з місцевих ресурсів для місцевих потреб є найбільш раціональним економічним устроєм. І це не означає якоїсь замкнутості чи автаркії, це лише говорить, що ми повинні формувати і розвивати раціональну, розумну економіку, оптимальну для майбутніх поколінь.
Ми згадали дві форми власності: державну і корпоративну. Є ще й приватна, яка за масштабами стоїть на першому місці і це не зовсім справедливо, а скоріше зовсім не справедливо, зважаючи на ті методи і способи її набуття і отриманий ефект від приватизації об’єктів народного господарства. За фактом її неприйняття населенням, причому зростаючого неприйняття, – це соціальна невдача.
Зазначені питання революційним чи еволюційним шляхом будуть шукати свого розв’язання. Така стабільність у економіці й формах власності зі всіма соціальними наслідками може влаштовувати лише олігархічний капітал та ту державу, яка його обслуговує.
Потрібні реформи, зміна форм власності і управління. Натомість бачимо, що в Україні в контексті проведення адміністративної реформи нині масово переходять з назви «державне…» на «національне…». Для прикладу, була Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, стала Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку і тому подібне.
Повертаючись до національного ідеалу та відповідної ідеї, слід підкреслити, що нема зрозуміло сформульованої мети, а, відповідно, відсутні критерії ефективності управлінського апарату.
Державне управління України протягом останніх двох річних декад мало надзвичайно важку проблему, про яку й саме мало що здогадувалось, а саме усвідомлення власної значимості (не путати з пихатістю!!!) і відповідальності за майбутнє Української держави. Другою проблемою, яка розглядається не з позицій ретроспективи, а сьогоднішніх і майбутніх ускладнень, є проблема ефективності і правильне її (ефективності) потрактування в залежності і належності до тієї чи іншої сфери впливу державного управління (економіка, соціальна, гуманітарна сфера).
Для прикладу, як можна вважати ефективним управління в міській (районній) лікарні: від чисельності хворих чи зростання ліжкомісць, або ж перебування на стаціонарі понад 30 днів? Або ж коли хворого «безхатченка» вивозять за межі свого району, аби він своєю смертю не псував показники ефективності?
Інший приклад. Боротьба із злочинністю, ефективність якої визначається числом пійманих, засуджених. Відтак, кожен показник такої, з дозволу сказати, ефективності, вимагає основного і додаткового фінансування із бюджетів на додаткові контингенти, на техніку, обладнання, оплату праці, премії тощо.
Все це створює величезні перепони на шляху до формування справжньої ефективної системи управління. Характерною та, мабуть центральною рисою національної системи державного управління є її псевдо-демократичний характер, вражений корупцією, кумівством, сімейністю. Це стосується будь-якої із трьох ланок державного управління (законодавчої, виконавчої, судової). Наявність певних тенденцій у самовідтворенні інститутів у кожній з цих ланок спотворює суть демократичних принципів, розриває зв’язок з історичними українськими традиціями, ставить під сумнів ефективність взаємодії державних органів і населення.
І над усім цим вивершується принцип стабільності, як різновид національної ідеї. То що таке економічна стабільність?
В економічній інтерпретації стабільність це коли набагато вигідніше контролювати традиційну схему: вугілля – кокс – метал – валюта. Або інший «ефективний» варіант: руда – метал – труба – валюта. Це вже не простий варіант дерибану країни 90-х років, а цинічно-грубе формування стабільної системи, зорієнтовано на експорт видобутої сировини та напівфабрикатів. Цей етап аж по сьогодні вимагає стабільності у країні, і олігархічні структури, що сформувалися, найбільше зацікавлені в сильній центральній владі.
Олігархи ніколи не були зацікавлені у зміні попередньо зазначеної схеми: вони за стабільність!
У методологічних питаннях ефективності теж є багато темних плям, бо, як правило, ефективність у розумінні сучасних прагматиків це, насамперед, грошовий, кількісний вираз відносин, які склалися в сучасному періоді по відношенню до попереднього. Та все ж, чи можна пов’язувати між собою «неефективність економіки» – «неефективність менеджменту» – «неефективність людського ресурсу» – «неефективність нації» – «неефективність суспільства», як це свого часу робив Карл Маркс, визначаючи історизм деяких, (в т.ч. і українського) слов’янських народів.
Чи можна піддаватися на такі методологічні пастки? Звичайно, що ні! Але щоразу піддаємося, роблячи спроби вивести певні закономірності із такого ланцюга алогізмів.
Якщо йти за такими принципами ефективності, як це пропонували класики марксизму-ленінізму, то в системі традиційних (консервативних) цінностей виявиться, що, скажімо, українська мова в Україні є неефективною по відношенню до російської, а в світі по відношенню до англійської, іспанської чи китайської. Чому? Бо нашою «калиновою» мало розмовляють, мало друкують, мало демонструють і таке інше.
Очевидно, що державне управління в Україні буде ефективним, якщо правлячий істеблішмент, у що мало віриться, наважиться сформувати таку модель управління, яка б відповідала особливостям власне національної адміністративної традиції вкупі із звичаєвим правом.
Мета Української держави має полягати в тому, щоб українці ставали багатшими, культурнішими й здоровішими, і щоб їх було все більше. На моє глибоке переконання, політично незаангажованою і об’єднуючою все українське суспільство національною ідеєю може бути кредо: «Щоб ми були багаті і нас було багато».
Сьогодні внутрішня економічна і політична ситуація в Україні генерує більше питань, аніж відповідей. Йдеться про здатність політичних сил, представлених зараз у владі й опозиції, запропонувати реальну програму розвитку країни у визначальні кризовий та депресивний періоди, включаючи і зміни в системі державного управління.
