Ельфи vs поліцаї

Ельфи vs поліцаї
Кожна доба має своє стрижневе протистояння. Були темні часи, коли вільні стрільці опиралися баронам. Потім прийшло Просвітництво, і лібертени стали до бою зі мракобісами. Згодом різноманітні гавроші та “друзі народу” протистояли експлуататором, а ще пізніше вільні хіпі – старим пердунам, які їздили на “Бентлі”.

І всі ці хрестоматійні конфлікти зникли в темній прірві історії разом із тими епохами, де минулі форми Антисистеми поборювали відповідні (і також минулі) форми Системи. Проте святе місце не порожніє. Гіпермодерн пропонує свою версію протистояння. Тепер весь актуальний світ ділиться на “ельфів” і “поліцаїв”. Інші конфлікти мають лише вторинне значення. Коментаторам залишається обрати одну з двох світоглядних позицій: добрі креативні “ельфи” проти злих “поліцаїв” чи божевільні фріки проти оборонців порядку і цивілізації.

Перший варіант дає коментатору можливість позиціонувати себе як людину, яка стоїть на захисті майбутнього та приймає Гіпермодерн як домінуючу реальність, що визначатиме перспективні формати та трендовий іконостас 20-30-х років ХХІ ст. Другий – дозволяє зайняти віртуальне крісло олдового моралізатора та освіченого оборонця загальнолюдських цінностей.

За кожною з цих позицій стоїть певна традиція, якій не одна тисяча років. Тому всі спроби порівняти їхню цінність (або ціннісність) виглядають профанічно. А ще більш фатальна пустка чекає на того, хто спробує відшукати якусь благу звістку, яка може стояти за публічними презентаціями, заявами та маніфестами “ельфів” і “поліцаїв”.

Благі звістки тут ні до чого. Просто карусель історії зробила новий оберт, а вічні герої вічної оперети змінили маски. Але ж нам не цікава конспірологія. Нам цікаво, хто кому надере дупу й де саме це відбудеться.

На перше питання відповісти легко. Нове завжди перемагає старе. Але під час боротьби нове перетворюється на щось таке, що має ознаки і нового, і старого. Тобто переможець дракона стає новим драконом, але вже іншого кольору та з іншою кількістю голів. Тому нам і не загрожує зустріч з Модерном взірця минулого століття. Прийде щось інше й, не виключаю, не менш бридке.

Більш складним є питання про місце перемоги Гіпермодерну. Як відомо, постмодерністська настанова розвінчала унікальність центрового (столичного) статусу та піднесла на вищий рівень цікавості та ціннісної присутності те, що ми звикли називати “маргінесом” (провінцією). За цю фішку Постмодерн полюбився мільйонам амбітних провінціалів, яким він подарував надію – переважно примарну – на актуальність.

Нова епоха повертається до констатації того, що центральна сцена є унікальною. Тому вирішальні битви між “ельфами” і “поліцаями” відбудуться на центральних позиціях. Тобто там, де умовна “столичність” перетинається з головними напрямами творення технічних та мистецьких атрибутів нової епохи.

Першу з таких битв ми нині бачимо в США, тобто на центральному майданчику сучасної світової історії. Підсумкові коментарі щодо переліку та підсумків битв досягатимуть провінцій вже в імперативному вигляді – як набори культурних паролів, без яких нікого не пускатимуть на центральну позицію, ба навіть на ті позиції, з яких можна подивитися на центральну.

Тут, напевне, криється головна відмінність Гіпермодерну від Модерну. Якщо Модерн продукував ідеології, то Гіпермодерн виробляє універсальні (культурно-цивілізаційно-соціально-політичні) паролі на кшталт Black Lives Matter, які за потребою можуть розгортатися в повноцінні концепції, а можуть працювати й без такого розгорнення. Уже працюють. Якщо комуніст минулого століття мав за обов’язок як мінімум вивчити цитатник Мао, то адепту новітнього дискурсу достатньо ритуально вимовити пароль й у такий спосіб стати “своїм”.

Хтось може припустити, що це означає відсутність внутрішнього дискурсивного осмислення. Насправді все складніше. У світі смартфонів та канонізованого вчення Деніела Гоулмана про емоційний інтелект послідовники певного дискурсу вже не вимагають наявності ідеології як ознаки справжності. Вони не вірять ідеологам. Зовсім не вірять. Ані на йоту. Однак політичні ідеології епохи Модерну лише здавалися вченнями, базованими на певній філософії. Насправді ж вони були інтелектуальними фетишами того світу, де науку оголосили суверенною територією істини.

Мільйони радянських і китайських комуністів знали свої ідеології лише на рівні цитатників, довіряючи більш глибоке знання партійним “жерцям”, а право трактування – виключно вождям. Це виглядало органічно в суспільстві дозованої інформації, яке ще жило інерціями церковної проповіді. Людина з смартфоном існує в іншому світі – у світі необмеженого доступу до інформації, де дискурсивним вождям вже не треба подавати себе як хранителів вищого філософського знання. Їм достатньо бути “своїми хлопцями”, що роздають паролі тим обраним, які стряхнули з сандалій прах старого світу. Якщо в адепта виникає питання, вождь “ельфів” гіпермодерної доби не цитує дискурсивних пророків на штиб Карла Маркса або Гвідо фон Ліста, а каже: “Пошукай у смартику, брате мій”.

Тепер істина не матиме суверенної території. Вона кочуватиме між таборами “ельфів” і “поліцаїв”, залишаючи там свої сліди у вигляді тимчасових “правд”, інформаційних примар та конспірологічних осяянь. Але ніде не зупинятиметься на відпочинок.

Бо всі місця її відпочинку тепер випалюватимуть та заливатимуть бетоном. Бо для Гіпермодерну з його всюдисущою постправдою істина дорівнює небуттю.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Про зміну генерального дискурсу Ізолювати небажане