By Андрій Бондаренко, філософ
“Небажання орієнтуватися на факти і наголос на своїх поточних емоціях та суб’єктивних судженнях”, – таке визначення постправди подає Оксфордський словник, який проголосив цей термін словом 2016 року. Звісно, ситуація, коли співрозмовники з піною на губах зводять будь-яку дискусію до суперечки про кольори та смаки не є новою. Однак сьогодні більше не існує твердого ґрунту, який би визнавався твердим з будь-яких позицій. Наша нинішня постправда – це ситуація, в якій навіть орієнтація на факти не дасть бажаного результату, оскільки фактів більше немає.
Проблема в тому, що факти та “істини”, точніше те, що ми ними звемо, стали залежати від нашої суб’єктивної позиції. Те, що є твердим фактом для нашого співрозмовника, не буде таким для нас і навпаки. Причина проста – визначення того, чим є факт, прямо залежить від нашого світогляду, а в добу майже загальної грамотності та всепроникності медіа-рупорів якогось одного світогляду вже не існує. У кожного своє власне розуміння того, чим саме є “істини”, на які можна спертись.
Наприклад, для когось фактом є цитата з Біблії, а для когось – посилання на дослідницьку статтю з наукового журналу. Або ж хтось не визнає авторитету Біблії, Корану чи наукових тез, а натомість апелює до власного досвіду, який інша людина не сприймає як універсальний критерій. Отож, як можна вести нормальну тверезу дискусію, якщо уявлення про цю “тверезість” є принципово суб’єктивними? І, відповідно, кому вірити, якщо всі перебувають на своїх окремих “місцях істини”?
Сьогодні наше інформаційне середовище нічим не структурується. Єдиним орієнтиром стають ті точки відліку, які прописані у нас на рівні психосоматики, і тому спрацьовують навіть в умовах тотальної відносності, – це суб’єктивні очевидності та хвилі емоційності. Вони залишаються останніми стовбцями стабільності та передбачуваності. Це ті важелі, на які слід тиснути, аби досягти якогось “твердого ґрунту”. У час, коли всі факти відносні, інформація починає структуруватися відносно останнього прихистку “твердих” реакцій – грубих нейропсихічних патернів.
Постправда від самого початку була закладена у розвиток медіа. З одного боку, інформаційне середовище базується на вибудовуванні авторитетного носія інформації, а з іншого – на її пасивному сприйнятті загальною аудиторією. Наше інфосередовище найперше є сферою медіа. Ми отримуємо інформацію не один від одного, а через посередництво спеціалізованих медіаторів. Кам’яна стела, на якій вибиваються сакральні істини для населення – принцип, що не змінився з часів перших близькосхідних цивілізацій. Оновлювались лише форми медіаносіїв – глиняні таблички, пергаментні сувої, друковані книги, періодичні газети, масове радіо, телебачення, Інтернет. А от аудиторія щоразу виконувала пасивну роль сприймачів.
Це “закон” друкованого слова, яке саме собою має статус авторитетності. Чому вавилонська аудиторія довіряла законам Хамураппі? Бо вони були вибиті на камені. Чому радянська аудиторія довіряла новинам про “гнилий Захід”? Бо їх промовляли з телевізора. Джерело “істинності”, “фактичності”, “авторитетності” медійованої інформації перебувало поза межами аудиторії – в “сакральності” царя, в “богонатхненності” духовенства, в “об’єктивності” професіоналів-журналістів, в “насиллі” держави тощо. Отож, “професіональна об’єктивність” журналістів, яку шанують на Заході, не відрізняється якоюсь особливою об’єктивністю від “телевізорної” держпропаганди, що була на теренах колишнього Союзу.
Нині в Україні набирає популярності документальне кіно. Це одна з останніх ілюзій епохи постправди: через об’єктив кінокамери, яка нібито “просто фіксує”, можна побачити об’єктивну реальність. Насправді документальні фільми – це та сама кам’яна стела з викарбуваними істинами, лише новий щабель розвитку медіатора, який приносить свою “правду” ззовні на правах “друкованого слова”. Будь-яке медіа не може претендувати на справді всезагальну значимість, воно завжди залежить від свого походження і віддзеркалює лише цю локальність. Його тотальний авторитет є умовним і нічим насправді не підтвердженим.
Відчуження аудиторії від участі у спільному формуванні “авторитетності” фактів призвела до того, що сучасна людина виявилася абсолютно розгубленою перед множинністю та відносністю “істин”. А з появою Інтернету глобалізація інформації спричинила кризу “правдивості”. Тоді, як в аудиторії вже давно не залишилося якихось навичок самостійного структурування знань та інформації, в одному медіа нарешті зіштовхнулися різні види “фактів” і унаочнили свою відносність. Сучасна людина опинилася “голою” і невмілою на уламках “друкованих” правд.
Отже, для колапсу інформаційного суспільства не знадобилося фізичне зникнення носіїв інформації, як це припускали фантасти, змальовуючи людство, яке втратило доступ до своїх знань. Колапс спричинило просте самозаперечення різним чином сконструйованих фактів. Медіасфера роз’їла сама себе, стала самотоксичною. І ця катастрофа набагато тонша і серйозніша, аніж та, яку передбачали. Хоча інформація продовжує накопичуватися, вона при цьому втрачає свій сенс. А без сенсу інформація не є знанням – це лише слова. Просто цього ще ніхто не помічає.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
