Ердоган і “нічиї” Західні Балкани

Ердоган і “нічиї” Західні Балкани
Президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган, якого публіцисти полюбляють називати “султаном”, побував нещодавно в Західних Балканах із кількома офіційними візитами. У Сараєві, столиці Боснії і Герцеговини, а також у Подгориці, столиці Чорногорії, Ердогана зустрічали на найвищому рівні. Головна ціль – розмови з регіональними елітами про співпрацю, а також відвідини регіонів зі значним, іноді домінантним відсотком мусульманського населення – босняків і албанців. Чому ж саме зараз?

За останнє десятиліття Туреччина із міноритарного партнера стала самостійним гравцем у своєму регіоні – дуже важливому і вразливому регіоні, який поєднує Азію і Європу, Близький Схід і південно-східні кордони ЄС. Здолавши “бунт” опозиції у власній країні, Ердоган усе сміливіше розширює діяльність і поза її межі. Впевнено посилає військові підрозділи і зброю на території сусідніх, охоплених воєнними конфліктами країн; за власним бажанням затримує або пропускає хвилі біженців у Європу; міцно тримає руку над турецькою частиною Кіпру. Й от – на черзі Балкани.

Тобто Балканський півострів завжди був у полі зору Туреччини, але зараз прийшов час для візитів на території, які все більше стають “нічиїми”. З чого ж береться ця “нічийність”? Західні Балкани не від нині вважають регіоном із “високим дефіцитом стабільності”. Дейтонський договір, який було укладено для припинення війни в БіГ, усе частіше відкрито називають мертвим, і чимало політиків у регіоні очікують його перегляду. У Чорногорії, яку правдами й неправдами затягнули в НАТО, на останніх парламентських виборах перемогли просербські сили, які відразу ж почали говорити про вихід з Альянсу. Розмови про мирне розв’язання проблем між Сербією й Косовом зайшли в безвихідь. Північній Македонії й Албанії, всупереч усім їхнім сподіванням, Європейський Союз заблокував на невизначений час перспективу членства. Не дивно, що еліти всіх цих країн шукають “серйозного” партнера.

Старші союзники регіону, як-от США та ЄС, мають важливіші проблеми – протистояння з Китаєм, таліби, чергові хвилі міграції, а ще пандемії, кліматичні зміни тощо. Їм і справді не до Балкан. Молодші партнери – Росія, Китай і Туреччина – проявляють до регіону більше уваги, але мають свої суттєві мінуси. Наскільки цей регіон є різноманітним в етнічному й релігійному плані, настільки ж у нього й різні уподобання щодо партнерів. Якщо серби люблять Росію, то всі інші її остерігаються. Якщо для мусульман регіону Туреччина – надія, то для інших – загроза. Усі хотіли б брати гроші в Китаю, але кредитна кабала, у яку потрапила Чорногорія, знеохотила інших до такого “партнерства”.

Але й час не стоїть на місці, і ситуація постійно розвивається. Тому лідери всіх зацікавлених сторін слідкують за подіями й тенденціями в регіоні, але не починають жодних дій, поки там не відбувається чогось радикального. Позиція зручна, але непевна. Бо як показує досвід Балкан, коли щось починається несподівано, то “партнером” може стати не той, хто кращий, а той, хто перший.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Open Balkan замість “міні-Шенгену” “Міні-Шенген” на Балканах