By 
Розпочинаючи «спеціальну військову операцію» проти України, колективний путін марив посиленням своєї позиції у світі, а також зміцненням влади у власній державі. Однак, відчайдушний спротив ЗСУ та всього українського суспільства, що призвело до суттєвих поразок російської армії, а також консолідована позиція цивілізованого світу щодо підтримки України, окрема введення антиросійських санкцій розвіяли ці марення. Більш того, путінська влада в самій Росії почала слабнути в результаті конкуренції між армією і спецслужбами, зростом незадоволення ходом війни націоналістів з одного боку і страхом перед її наслідками пересічних громадян. Путін не може собі дозволити на визнання поразки, бо це означатиме повну втрату влади, отже єдине, що йому залишається – ескалація конфлікту. Цю тенденцію швидко підхопили й інші авторитарні режими, влада яких стає все більш хиткою.
Громадянські протести, що вже понад місяць тривають у Ірані, а також розширення економічних санкцій, запроваджених Заходом проти цієї Ісламської республіки у зв’язку з постачанням нею Росії дронів-камікадзе, авторитарна влада Аятоли Хаменеї стає себе все більш непевною. Одним з рішень зміцнення чи й взагалі збереження влади іранських імамів є провокування зовнішнього конфлікту. Принаймні так вважає американське видання The Wall Street Journal, де була опублікована днями інформація про те, що Іран може планувати напад на 2 країни з метою відвернення уваги від протестів. Посилаючись на компетентні джерела, газета зазначає, що Саудівська Аравія вже надала розвіддані США про плани іранської влади. Крім того, Іран начебто теж планує завдати ракетного удару по столиці іракського Курдистану – Ібріл, де дислоковані зокрема й американські військові.
В іншому кінці світу, в Бразилії президент Жаїр Болсонару програв вибори, але відмовився визнати свою поразку. З офіційною заявою він виступив лише через 44 години після оприлюднення результатів виборів. За цей час його прихильники по всій країні вийшли на акції протесту, при цьому перекриваючи основні шляхи автомобільного сполучення у країні. Частина розлючених програшем Болсонару протестантів закликала до путчу. Є свідчення, коли представники поліції, покликаної підтримувати громадський порядок, висловили підтримку учасникам протестів. Тож, хоч офіційно й почався процес передачі влади, ніхто з певністю не може скзати, чи в Бразилії не розгориться громадянський конфлікт.
Тимчасом на півдні Європи, а саме на Балканах теж стала нагріватися атмосфера. 1 листопада президент Сербії Александр Вучіч наказав привести армію у стан готовності. Причиною став інцидент із нерозпізнаними БПЛА, котрі були помічені над військовими об’єктами й казармами у центральній частині країни. В повітря були підняті сербські військові літаки з наказом знищити ворожі літаючі об’єкти, але ті вже встигнули покинути повітряний простір Сербії. Отже, ким був цей «ворог», що запустив дрони, і з якою метою – залишилось невідомим, але армія – готова до захисту країни. Міністр оборони Сербії Мілош Вучевіч, заявив, що «ми не готуємося до війни, але повинні бути напоготові». Коментатори розцінюють інцидент як чергові натяки Бєлграда в бік Приштіни, столиці невизнаної Сербією Республіки Косово. Всі розуміють, що вже довший час сербський президент переуває у двозначному становищі. З одного боку сербські націоналісти вимагають відкрито підтримати Росію, а з іншого Сербія хотіла б стати членом ЄС. Ці протиріччя роздирають Александра Вучіча між двома таборами сербського суспільства і таким чином послаблюють його позицію. Імовірно, його оточення вважає, що військова ескалація могла б посприяти консолідації суспільства навколо діючої влади.
Отже, як бачимо, ескалація конфліктів проявляється з різних причин і в різних частинах світу – південь Європи, Близький Схід, Південна Америка, не кажучи вже про Східну Азію, де китайські комуністи точать зуби на Тайвань, а Північна Корея пострілює з метою залякування балістичними ракетами в бік сусідів.
І тут виникає питання, чи вдасться цим авторитарним режимам розхитати світ настільки, щоб втягнути його в третю світову війну? І то навіть не стільки з метою переформатування світового ладу, скільки з банального бажання утримати владу на «своїй» території.
