By 
За доби, яка передувала європейському романтизму, ставлення до настрою було скептичним. Казали: “Та що там той «настрій». Щось вітряне, мінливе, марнотне. Сьогодні один настрій, а завтра інший”. Мовляв, інша річ – віра, принципи або ж переконання. Вони незмінні, фундаментальні, за них і на смерть піти можна.
Романтична традиція європейського Абендланду, високий період якої, як відомо, припадає на першу третину ХІХ століття, змусила подивитися на питання настрою з іншого боку. Вона стверджувала, що настрій – непроста штука, особливо якщо це настрій громади, нації, народу; що він безпосередньо стосується таємничого Вищого Духу, який, за Гегелем, непомітно, проте невблаганно і провіденційно спрямовує історичні шляхи.
Романтики впевнили своїх сучасників, освічених і авантажних людей європейського Нового часу: істинною акушеркою націй є поезія. Саме поети (і ширше – письменники) у кожен період історії народу та його культури знову, як і за легендарних часів Орфея й Гомера, знаходять Підставовий Настрій (Grundstimmung) національного існування.
Настрій є акушером нових культурних сенсів. Зміні дискурсів передує зміна суспільного настрою. Політики давно це зрозуміли, формулюючи своє бачення тригерів змін. Так само й революційній ситуації передує небажання низів жити по-старому. Що таке “небажання низів”? Суспільний настрій, не інакше.
Гайдеґґер, досліджуючи поезію Гьольдерліна, запропонував шукати джерела стрижневої культури (культури освіченого міста) за межами того, що традиція (передовсім шкільна) трактує нам як історичну реальність. Гайдеґґер, серед іншого, вважав, що “безнастроєва”, “простацька” народна культура з її повторюваними весільно-панахидними циклами зберігає свою актуальність лише доти, поки традиційний спосіб існування громади не починає змінюватися, трансформуватися під впливом цивілізаційного поклику, що рухає нас до майбутнього.
Мені здається, що саме такий цивілізаційний поклик зруйнував рутину імперій у XX столітті. Адже весільно-панахидний мелос, усе це “горизонтальне мистецтво” старосвітського безчасся, добре звучить серед полів і сільських доріг, а в мегаполісах і на автострадах побутує здебільшого в ностальгійному та карикатурному форматах. Міський культурний простір можна опанувати лише через Підставовий Настрій.
Я говорю про все це не лише як теоретик, а також як письменник Станіславського феномену (СФ), мистецького явища 1990-х років. СФ, як нині все більш очевидно, і був зримим втіленням українського Grundstimmung, цивілізаційного настроєвого пориву, що закликав нас залишити аграрне безчасся та спрямовував українство до переходу на міський культурний гештальт.
Саме він прийняв естафету “розстріляного покоління”, історичну місію якого брутально перервав імперський “вивих” 1930-х років. Він підняв прапор боротьби із шароварщиною (ширше – з усім українським тестаментарно-рустикальним дискурсом). Прапор, що випав із рук Семенка і Шкурупія.
Як повноцінний суспільно-мистецький феномен, він мав три складники: настрій, маніфестацію й постаті. І відповідно три виміри: Grundstimmung, послання (артикули якого сформульовані в передмовах до “Повернення деміургів”) і канон. Ще прийде час написати про послання та канон. Нині я пишу про Підставовий Настрій.
Двісті років тому європейські інтелектуали не мали сумніву: якщо під час цивілізаційної трансформації не знайдеться поета, який втілить у своїй постаті і творчості Grundstimmung, національна громада зазнає культурної катастрофи. Вона, звісно, збереже певні атрибути своєї самобутності: мову, символіку, географічне місце мешкання, пам’ятки. Проте втратить дещо суттєве. Те, що зазвичай визначають як “долю”. Втратить те сакраментальне, що промовляло через Гьольдерліна в Німеччині, через Шеньє у Франції, через Байрона в Британії, через Міцкевича в Польщі, через Вітмена в Америці, через Шевченка в Україні.
У наш прагматичний час, коли все, що лежить у площині сакраменту і здається інтелектуалам містикою, піддається жорсткій деконструкції, начебто й не заведено говорити про цей вимір суспільної долі. Зручніше казати про “виробництво національного міфу” як про певний акт дозрівання громади до політичної нації, яка вже не прив’язана до етнічної колиски та може дозволити собі оперувати широкими цивілізаційними форматами.
Але навіть із цього погляду той настрій, який супроводжував мистецьке буття Станіславського феномену, був особливим. Письменник зазвичай існує в межах соціально й культурно визначеної системи, що зветься “літературою”. Протиставляючи себе рустикальній настанові, Станіславський феномен кинув виклик не “патріотично-визвольній графоманії” й не провінційній маніфестації a la Poplavskiy. Він став в опозицію до цілої традиції українського ресентименту з її замріяністю в минуле, вселенськими риданнями та віковічною ненавистю до заможних і успішних.
Grundstimmung вивів письменників, належних до СФ, за межі, як заведено казати, “літературної бульбашки”. Вивів на будівельний майданчик української політичної нації. Що негайно помітили й у Польщі, й у Росії. Зокрема, зорієнтовані на цінності західної цивілізації російські інтелектуали (серед них Олександр Гаврилов і Дмитро Бак) і польські культурологи та літератори (Оля Гнатюк, Катажина Котинська, Лідія Стефанівська та інші) оцінили нове явище як таке, що не мало зримих прецедентів на тодішньому дезорієнтованому та ураженому імперськими “фантомними болями” пострадянському культурно-мистецькому просторі.
У середовищі українських культурологів оцінки Станіславського феномену різко розійшлися, як і годиться в ситуації дезорієнтації та панування шаблонів ресентименту. Варто лише згадати, що маніфестальний проєкт СФ “Повернення деміургів” дістав понад 100 негативних відгуків і рецензій. Проте низка інтелектуалів, зокрема Микола Рябчук, Володимир Павлів, Олександр Кривенко, Тарас Возняк, Михайло Слабошпицький, Сергій Жадан, Олександр Ройтбурд, Олександр Бойченко, привітали та дієво підтримали франківський спалах Grundstimmung.
На рівні творів, презентацій і дружнього спілкування Підставовий Настрій маніфестував себе як радісне, фронтальне й нелицемірне сприйняття нового, стилістично незвичного, базованого на інших філософських і світоглядних моделях. Як фестиваль свободи та відкритості.
Ті поети, прозаїки та есеїсти, які друкувалися в часописах “Четвер”, “Плерома” й “Кінець кінцем”, були внутрішньо вільні не лише від душних догм ресентименту, а й від усюдисущого “матричного” страху гомо совєтікусів. І, мабуть, не тому, що були дуже сміливими й авантюрними, а передовсім тому, що не мали чого втрачати й не шукали того соціального ліфта, що везе до посад, орденів і грошей.
Здається, ця свобода митця від “негативної відповідальності” вчорашніх рабів також є однією з ознак присутності Grundstimmung. І саме тому оті вчорашні раби не можуть змиритися із самим лише існуванням тих, хто охоплений Підставовим Настроєм. Вчорашнім рабам здається нечуваним блюзнірством і внутрішня свобода носіїв Grundstimmung, і способи її суспільної маніфестації.
Адже вчорашні раби живуть у “реальності домовленостей”, базові шаблони якої обернені на минуле, на безчасся та безнастроєвість, на цвинтарну ідеологему “так було завжди, так буде завжди”.
Реакція “рабів совка” на маніфестацію Станіславського феномену нічим не відрізнялася від опінії критиків культури модерну (кін. ХІХ – поч. XX ст.) чи авангарду (1920-х років). І тим ця реакція підтверджувала присутність Grundstimmung у тій фронтальності, яку розгортали на початку 1990-х молоді літератори та художники в провінційному Івано-Франківську, який тоді ледь-ледь почав оговтуватися від вельми карколомної трансформації закритого військового форпосту в сервісну станцію на шляху до карпатських курортів.
Підставовий Настрій, на жаль, не затримується надовго. Так сталося й зі СФ. Проте він залишає після себе своєрідну “ікону свободи”, на яку орієнтуються наступні генерації. Вони можуть не визнавати проривного пріоритету “настроєвих революціонерів” і вважати свої горизонти свободи чимось само собою зрозумілим, іманентним і природним.
Власне, це і є те, чого ми прагнули.
