By 
Наприкінці грудня у світовий прокат вийшла військова драма про Першу світову війну “1917” режисера Сема Мендеса, добре відомого за дебютною стрічкою “Краса по-американськи” (1999), яка отримала п’ять “Оскарів”, та двома фільмами “бондіани” – “Координати «Скайфол»”і “Спектр”.
“1917” став тріумфатором “Золотого глобусу”, отримав сім нагород BAFTA, був одним із фаворитів “Оскара”, де виборов чотири статуетки, одна з яких цілком заслужено дісталася Роджеру Дікінсу за найкращу операторську роботу.
В український прокат стрічка вийшла наприкінці січня. Мені довелося дивитися фільм у вщерть заповненому залі і самому пересвідчитися, що картина таки справляє враження на глядачів. Кілька підлітків, що сиділи позаду мене, спершу коментували події на екрані, обговорювали незрозумілу для них форму британських солдатів та мотиви їхніх дій, але десь хвилин через п’ятнадцять стихли і вже мовчки дивилися фільм аж до фінальних титрів.
Про “1917” Сема Мендеса з’явилося багато схвальних рецензій, відгуків та особистих рефлексій у соцмережах. Звичайно, пишуть про жах війни, акторську роботу і характер персонажів, драматургію та “ефект одного кадру”, яким знято увесь фільм.
Водночас трапляються й негативні відгуки. Це не дивує, бо завжди є якась частина глядачів, що не сприймає важкі теми, не хоче бачити війну на екрані, бо очікує від кіно розваги та відпочинку, втечі від проблем та буденності.
Але мене зацікавило інше. У деяких м’яко-критичних рецензіях і вже більш агресивних відгуках люди писали щось на кшталт: “Усе це банально та нецікаво, бо ми й не такі фільми про війну бачили”; “Що нам може цей холодний британець розповісти про війну?”. Свої знання та глядацький досвід коментатори здебільшого підкріплювали назвами переглянутих стрічок, як-от “Балада про солдата” Г. Чухрая, “Сходження” Л. Шепітько, “Іванове дитинство” А. Тарковського, “Перевірка на дорогах” О. Германа. Із закордонних згадують хіба що “Врятувати рядового Раяна” С. Спілберга.
Що мене дивує? Наведені фільми – це, без сумніву, класика радянського кіно, знакові і потужні картини про війну. Однак усі вони, як і стрічка С. Спілберга, – про Другу світову.
Чому ж коментатори не зважають на те, що Перша та Друга світові – це зовсім різні війни? Цілком логічно було б порівнювати “1917” з іншими картинами про Першу світову, які давно є класикою: “Велика ілюзія” Ж. Ренуара, “На Західному фронті без змін” Л. Майлстоуна, “Стежки слави” С. Кубрика, “Лоуренс Аравійський” Д. Ліна тощо.
Наші глядачі не знайомі із світовим спадком кінематографу про Першу світову війну, усі згадані назви шедеврів не викликають ніяких асоціацій, бо про них знають лише затяті любителі кіно та фахівці. За усі роки існування СРСР не зняв жодної знакової чи хоч би помітної картини про Першу світову, тому не було фільмів на цю тему й в українському кіно.
А що у нашій літературі? Пригадав повість О. Турянського “Поза межами болю”, заборонену цензурою і видану лише у роки перебудови. Літературознавці підказали ще кілька назв, на жаль, не надто відомих широкому загалу: трилогія Р.Купчинського “Заметіль” та романи Р. Андріяшика “Люди зі страху” і “Додому нема вороття”. Проте й у цих кількох творах рефлексії щодо подій Першої світової стосуються теренів Західної України чи її мешканців, які воювали у армії Австро-Угорської імперії.
Водночас на тій частині України, що перебувала під Російською імперією, із встановленням радянської влади Перша світова у літературі та кіно згадувалася виключно у контексті передумов Жовтневої революції та перемоги більшовиків у Громадянській війні. А згодом Голодомор та репресії, нові трагічні події почали витісняти пам’ять про Першу світову війну.Фотографій чи письмових спогадів з тих часів майже не зосталось, та й зберігати їх часом було небезпечно, тож нащадкам воліли не розповідати родинних історій, пов’язаних із подіями Першої світової. Пам’ятні знаки у публічному просторі нова влада зруйнувала. А потім була Друга світова…
Повертаючись до стрічки “1917” Сема Мендеса, варто нагадати, що сценарій написаний на основі спогадів його діда, ветерана Першої світової. Ця неперервність родинної пам’яті, дбайливо збереженої і переданої далі усім глядачам світу, зачепила мене найбільше. Адже пам’ять про ту страшну, першу Велику війну – це аж ніяк не розповідь “холодного британця”.
11 листопада 2018 року світ відзначив сторіччя закінчення Першої світової війни. В Україні ніяких заходів на державному рівні не відбулося, тому здавалося, що цю дату навіть не помітили. Не було ні книжок чи фільмів, ні хоча б помітних публікацій у ЗМІ. Де-не-де все ж пройшли невеликі заходи за сприяння місцевої влади, наприклад на Закарпатті. А у Львові за два роки до того у Центрі міської історії Центрально-Східної Європи була велика, добре продумана і реалізована виставка та спеціальні програми, присвячені Першій світовій. Мабуть, це все, що можна згадати.
Немов усі ті трагічні події Першої світової відбувалися десь далеко, поза Україною, наче нас там і не було… Підручники з історії однаково свідчать, що бойові дії не оминули й наші терени, і найстрашніше – українцям у тій Великій війні довелося воювати у різних арміях по обидва боки фронту. Перша світова війна для значної частини наших співгромадян так і залишається неусвідомленою, неосмисленою, невідрефлексованою, непроговореною і витісненою травмою.
