By 
Стрічка Юрія Іллєнка «Мріяти і жити» вийшла на екрани 1975 року, хоча насправді була готова раніше й під іншою назвою. У вересні 1972-го московський журнал «Советский экран» подав на обкладинці великий портрет Івана Миколайчука, а під рубрикою «Крупним планом» – розлогу статтю про актора. Публікація завершувалася повідомленням: «Нещодавно вони з Ю. Іллєнком написали ще один спільний сценарій – “На поклони!”».
Попередній їхній сценарій став 1971-го фільмом «Білий птах з чорною ознакою», який дістав Золоту медаль VII Московського міжнародного кінофестивалю. Наступного року режисер поставив спільну з югославськими кіномитцями стрічку «Наперекір усьому», де Миколайчук зіграв одну з головних ролей. І ось тепер – «На поклони!»
«Писали сценарій Юра та Іван Миколайчук, – читаємо в спогадах Лариси Кадочникової, для якої створювалася головна роль. – Пам’ятаю, як вони покликали мене і Марічку – дружину Миколайчука – і прочитали нам його. Ми були вражені, це був маленький шедевр». Можливо, початковий сценарій зберігся в родинних архівах співавторів. Можливо, колись його надрукують.
Наразі маємо лише короткий виклад того сюжету, зроблений Юрієм Іллєнком у бесіді з кореспондентом журналу «Юность» 1987 року: «Одного разу героїня фільму, актриса, вийшовши на сцену, збунтувалася проти тексту, який вона промовляла день у день. Збунтувалася й почала буквально розносити сцену, волаючи до глядачів. Вона руйнувала навколо себе все – тексти, сцену, декорації. Крім глядачів, її підтримав лише драматург, автор п’єси. Він був присутній на виставі і зрозумів, що бунтувати мав він – і давно. Чому раптом ця жінка зі зламаною долею, яка працює на голому нерві, взяла на себе непомірну ношу? Чому вона, а не він – письменник? Він довго відсував від себе неприємні думки, вважав, що зможе внести в п’єсу виправлення, розкрити деякі нові аспекти, – втішався напівбрехнею… Він намагається знайти в актрисі опору і не знаходить. Тому, що в неї був зрив, імпульсивна реакція на бездуховність, а не усвідомлена соціальна позиція. Вона просто відчувала, що зникає як особистість, і зробила останню відчайдушну спробу зберегти себе. Але нічого не вийшло. Її вигнали з театру, вона виїхала, драматург кинувся слідом, сподіваючись, що вилікується, підживлюючись її соками. А вона теж виявилася порожньою – її бунт був спровокований пафосом протесту, а не творення. Вони нічого один одному дати не можуть, але їм здається, що вони мають шукати опору – один в одному, – і знову брешуть собі. В них немає моральної опори, ідеї, яка могла б повернути їх до життя. Ось така історія».
Співавтори подали сценарій на Кіностудію ім. Довженка. Сюжет про самотність, конформізм і неможливість творчо реалізуватися перелякав редакційну цензуру на студії, а потім у Держкіно. До нього висунули купу претензій.
«Сценарій змусили переробити, – згадувала Кадочникова, – і від нього нічого не залишилося». Вимоги поправок та безкінечні дописування-переписування авторами тривали приблизно рік. Лише в серпні 1973-го «Советский экран» нарешті коротко повідомив у рубриці «Новини кіно», що «в фільмі “На поклони” йтиметься про ті високі моральні, ідейні критерії, які мають допомогти митцеві визначити і затвердити свої громадянські позиції, звірити результати своєї праці з вимогами часу».
З цієї замітки можна зрозуміти, якого штибу вимоги висували сценаристам – додати актуальності і громадянського звучання, а за рахунок цього фактично загасити незручну для влади головну тему. Слід зауважити, що Іллєнко й Миколайчук починали працювати над сценарієм за відносно ліберальних часів Петра Шелеста, а кінематографічне начальство розглядало їхній твір уже за Володимира Щербицького і сумнозвісного ідеолога Валентина Маланчука. Під час чергової переробки сценарію арештували Сергія Параджанова – то був виразний сигнал нових очільників УРСР про те, що ідеологічні гайки закручуються ще сильніше.
У підготовчий період Іллєнко запустився саме за таких умов. Миколайчук, побачивши, на що перетворився їхній «маленький шедевр», відмовився зніматися, хоча головна чоловіча роль писалася саме для нього. В результаті з драматурга зробили театрального режисера (зіграв Родіон Нахапетов). У ролі актриси – Лариса Кадочникова. З’явився новий персонаж – позитивний і бадьорий робітник-металург Герасим у виконанні Юрія Іллєнка. В цьому трикутнику актриса очікувано обирає робітника… Вже з цього видно, якою мірою деформований початковий задум.
Очевидно, не з волі режисера-постановника в фільмі з’явився вставний актуальний сюжет, змонтований з кінохроніки про нещодавній державний переворот у Чилі, в результаті якого соціалістичний уряд втратив владу. Палке засудження чилійських путчистів вважалося в СРСР хорошим тоном.
Або, наприклад, в одному з листів колишні вихованці пишуть матері актриси про «весь український мільярд». Йшлося про мільярд пудів зерна, які в 1973 році УРСР віддала в «закрома Родины» – Щербицький дуже тішився тим рекордом. Навряд чи Іллєнко міг таке зробити без вказівки з гори…
В березні 1974-го «Советский экран» повідомив, що тривають зйомки фільму «На поклони», але назва – поки що робоча. «Картину зупиняли 40 разів! – згадував режисер. – На етапі літературного сценарію, режисерського, під час проб (не затверджували акторів), зйомок тощо».
Фільм вийшов на екрани 16 червня 1975 року під зміненою назвою «Мріяти і жити». За словами Пилипа Іллєнка, старшого сина митця, така назва з’явилася «в результаті цензурного тиску».
Картина, звісно, далека від творчих вершин режисера. Але поразки теж бувають знаковими. Для Іллєнка і Кадочникової завершився етап, який почався з «Тіней забутих предків», відколи вони всі фільми робили разом. Ця стрічка стала їхньою останньою спільною. Завершився і певний етап в українському кінематографі.
