Фільм жахів: боротьба добра зі злом

Фільм жахів: боротьба добра зі злом
Хоча фільми жахів іноді вважають прикладом “низького жанру”, серед кіноглядачів усього світу є багато прихильників і пошановувачів горору. Та й класики кінематографу також віддали данину цьому жанру. 

У 2007 році вийшла книжка “Фільми жахів. Горор” (упорядники Урсула Фоссен та Володимир Войтенко), де йдеться про природу цих стрічок: “Хоча фільмові жахів раз по раз відмовляють у праві на серйозність і глибину, він, урешті-решт, вирішує екзистенційні проблеми Добра і Зла, а відтак ставить питання Життя і Смерти. Кінець кінцем завжди йдеться про одвічну боротьбу Добра зі Злом, про силу, про бунт природи і її створінь”.

4 лютого можна вважати одним із визначних днів для фільмів жахів, адже саме цього дня у 1940 році народився один із класиків горору, кінорежисер Джордж Ендрю Ромеро. У 1968-му він випустив першу в історії стрічку про зомбі – “Ніч живих мерців”. 

Цей фільм – це незалежний продукт, знятий невеликою студією. З огляду на незначний бюджет, довелося відмовитися від кольору та знімати на чорно-білу плівку. Фільм просто збурив глядачів, викликавши як захват, так і гнівні вимоги заборонити його показ. Зрештою, стрічка мала грандіозний касовий успіх. Джордж Ромеро зняв ще багато “жахів”, зокрема сиквел свого хіта – “Світанок мерців” (1978). 

На початку 2000-х “Ніч живих мерців” випустили у кольоровій версії, картина стала культовою. Наприкінці 1990-х стрічку додали до списку Національного реєстру фільмів, що зберігаються у Бібліотеці Конгресу США та вважаються національним надбанням.

Також 4 лютого, але 1948 року, народився ще один дотичний до горору діяч – рок-співак Еліс Купер, неофіційний “король жахів”. Під час своїх сценічних шоу він використовував увесь арсенал горору, тож виступи його колективу забороняли, а кліпи знімали з ефіру. Проте альбоми Еліса Купера розкуповувалися шаленими тиражами, деякі з них навіть здобули статус золотих та платинових. Окрім того, Еліс Купер вплинув на пошуки та стиль багатьох інших музикантів.

Співак також знімався у горорах, хоч і в не надто великих ролях, але завжди помітних, тож його поява на екрані викликала захват. Одна з моїх улюблених його ролей – у стрічці “Князь темряви” (1987), яку зняв ще один класик горору – Джон Карпентер. Еліс Купер грає у масовці одного із зомбі, без імені та тексту. Проте він одразу впізнається і абсолютно органічно існує в цьому образі. 

Цьогоріч маємо ще низку ювілеїв класики горору. Передусім варто згадати один із найперших зразків жанру, німу італійську картину “Пекло” (1911), яку за мотивами “Божественної комедії” Данте Аліг’єрі зняли режисери Франческо Бертоліні, Адольфо Падован та Джузеппе де Лігуоро. За десять років Фрідріх Вільгельм Мурнау почав зйомки своєї легендарної стрічки “Носферату: симфонія жаху”, що вийшла на екрани у 1922-му.

Дев’яносто років тому з’явились ще дві знакові картини: “Дракула” режисерів Тода Броунінга та Карла Фройнда, екранізація відомого однойменного роману Брема Стокера із зіркою горорів 1930-х Белою Лугоші у ролі графа Дракули; та екранізація не менш відомого роману Мері Шеллі “Франкенштейн” режисера Джеймса Вейла, де роль створеного вченим монстра зіграв Борис Карлофф. А через десять років народився екранний вовкулака – вийшов фільм Джорджа Вегнера “Людина-вовк”. Сюжети цих стрічок, образи їхніх головних героїв стали канонічними, і надалі вже нові покоління кінематографістів неодноразово зверталися до них, створюючи власні версії історій про Дракулу, Франкенштейна та Людину-вовка.

У 1981 році вийшла друга частина горору “Гелловін” Ріка Розенталя, а ще – “Зловісні мерці” Сема Реймі. Тут варто згадати ще одну важливу стрічку, відзначену на багатьох міжнародних кінофестивалях, яка вийшла того ж року – “Одержимість” польського режисера Анджея Жулавського (до речі, уродженця Львова) з Ізабель Аджані у головній ролі. Двадцять років тому з’явився ще один культовий горор – “Хребет диявола” іспанця Гільєрмо дель Торо.

На жаль, в Україні фільми жахів не мають великої популярності ні в кінематографістів, ані в глядацької аудиторії. Ймовірно, почасти це можна пояснити браком традиції сприйняття жанру, адже в СРСР фільми жахів не знімали, а закордонні горори у прокат майже не закуповували. Цей жанр офіційно вважався “буржуазним” та “занепадницьким”. Навіщо радянським громадянам жахатися? Вони мають сміливо дивитися у майбутнє та активно долучатися до будівництва комунізму, не переймаючись страхами та зайвими рефлексіями. Як стверджувалося у другому томі радянського “Кінословника” (видання 1970 року): “Фільми жахів відволікають від реальних проблем дійсності, породжують настрої безнадії та страху, сприяють вихованню жорстокості”.

Проте навіть в радянському кіно не обійшлося без винятків. Одразу згадується популярна “мосфільмівська” стрічка “Вій” за однойменним твором Миколи Гоголя, дипломна робота режисерів Костянтина Єршова (згодом працював на кіностудії ім. О. Довженка) та Георгія Кропачова, натурні зйомки якої відбувалися в Україні, зокрема у смт Седнів Чернігівської області.

У 1960-1970-х роках, коли я був ще дитиною, ми з однолітками вважали “Вій” найстрашнішим фільмом у житті; але й стрічки-пародії про Фантомаса, що їх зняв Андре Юнебель, із Жаном Маре та Луї де Фюнесом ми також сприймали, наче фільми жахів. Очевидно, так було ще й тому, що “Фанотомаси” демонструвалися із неодмінною приміткою “дітям до 16 років заборонено”, тож треба було докласти неабияких зусиль, щоб якось потрапити на сеанс. 

За роки незалежності маємо лише кілька спроб зняти горор: це повнометражні фільми “Штольня” (2006) Любомира Левицького та “Лиса гора” (2017) Романа Перфільєва; а також короткометражні стрічки “Нетерпимість” Станіслава Битюцького (нагороджена у 2020 році премією “Кіноколо”) та “Місто самогубців” Станіслава Капралова. До речі, у прокат вийшов його повнометражний трилер українсько-американського виробництва “Пік страху”, що також має елементи горору. 

Також із нетерпінням чекаємо в наших кінотеатрах стрічку Дмитра Томашпольського “Сторонній”, яка впродовж останнього року з успіхом демонструвалася у програмах двох десятків міжнародних кінофорумів, зокрема і на спеціалізованих фестивалях горору та наукової фантастики. “Сторонній” здобув 11 нагород і чимало схвальних рецензій.

Отже, є підстави сподіватися, що популярність жанру таки зростатиме на наших теренах, а український кінематограф долучиться до світових трендів. Адже, як точно зазначено в книжці “Фільми жахів. Горор”: “Жанрові властивий один важливий рефлективний момент, який раз по раз повертає глядача обличчям до себе самого і примушує його боротися зі злом у собі, навіть якщо цій меті служить лише сам перегляд стрічки. (…) Фільми жахів-бо – це ритуальне відчужування глибинних страхів, яке має на меті відійти від них, опанувати й зрештою подолати”.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *