Фільму “Вестсайдська історія” – 60

Фільму “Вестсайдська історія” – 60
У середині жовтня 1961 року, шістдесят років тому, у кінотеатрах вийшов музичний фільм “Вестсайдська історія”. Спершу автори стрічки планували зняти кінематографічну адаптацію однойменного мюзиклу, , що був популярним серед глядачів. Прем’єра спектаклю за книжкою Артура Лоренца відбулася у Вашингтоні в 1957-му, скоро її з не меншим успіхом здійснили й на Бродвеї.

Артура Лоренца надихнула класична п’єса Вільяма Шекспіра “Ромео і Джульєтта”. Він переніс дію в Нью-Йорк середини 1950-х і кардинально змінив імена головних героїв. Тлом історії кохання нових Ромео і Джульєтти, а тепер Тоні й Марії став Верхній Вест-Сайд, район у Мангеттенів Нью-Йорку, де мешкають незаможні американські родини. До того ж район не надто безпечний: тут розгорнулася справжня війна між бандами підлітків: “Ракетами”, нащадками білих емігрантів, й “Акулами”, представниками нової хвилі переселенців із Пуерто-Рико. За аналогією з п’єсою Шекспіра, де закохані належали до ворожих сімей Монтеккі та Капулетті, головні герої “Вестсайдської історії” походять із різних етнічних родин. Марія нещодавно приїхала до США з Пуерто-Рико вслід за старшим братом. Вона шукає роботу і сподівається на краще життя. Тоні походить із родини польських емігрантів, його повне ім’я – Антон.

Головна відмінність “Вестсайдської історії” від сюжету Шекспіра – це відверта й некомпліментарна розповідь про соціальні проблеми сучасної Америки: нерівність, расову ворожнечу, упереджене ставлення поліції до емігрантів, брак перспектив у молоді з бідних родин, що штовхає їх на кримінальний шлях.

Вистава мала успіх завдяки режисурі та хореографії Джерома Роббінса, пісням Стівена Сондхайма і, звичайно ж, музиці Леонарда Бернстайна, батьки якого емігрували з українського міста Рівне ще до Першої світової війни. Мюзикл здобув низку нагород театральної премії “Тоні”, ставився не лише в США, а й у багатьох інших країнах, тож цілком зрозуміло, що створення кінематографічної версії зацікавило голлівудських продюсерів. До роботи над кінопроєктом залучили сценариста Ернеста Лемана. Роберт Вайз став співрежисером, оскільки постановник театральної вистави Джером Роббінс не мав кінематографічного досвіду.

Після тривалих пошуків головної героїні, на роль якої претендували, зокрема, Одрі Хепберн, Даян Бейкер, Елізабет Ешлі тощо, грати Марію запросили Наталі Вуд. Справжнє прізвище молодої актриси – Захарченко, її батько Микола Захарченко був українцем, а мати Марія Зуділова – росіянкою. Рятуючись від більшовиків у розпал Громадянської війни, яка охопила всі терени колишньої Російської імперії, родина в 1918-му була змушена емігрувати з Владивостока до Канади, а згодом переїхала до США. Наталія народилася в Сан-Франциско, у кіно почала зніматися з раннього дитинства, а в підлітковому віці вже навіть номінувалася на “Оскара” як актриса другого плану. Наталі Вуд загинула в листопаді 1981-го, коли їй було лише 43 роки. Обставини її смерті так і залишилися нез’ясованими.

Фільм “Вестсайдська історія” став не просто вдалим екранним втіленням успішної театральної постановки, а справжньою кінематографічною подією. Стрічку знімали в павільйонах зі спеціально збудованими декораціями, а також у Мангеттені. Це додало реалізму до певної умовності дії – на вулицях Нью-Йорка танцювали і співали, а модерні танці поєднувалися ще й з акробатичними номерами. Усе це дійство посилювала ще й робота з кольором, і тут варто згадати майстерність оператора Даніеля Л. Феппа й новаторські, як на ті часи, спецефекти.

Стрічка мала приголомшливий успіх у глядачів, стала одним із касових хітів року, а також здобула десять нагород “Оскар”, зокрема за найкращий фільм, режисуру, операторську роботу, монтаж, роботу художника-постановника, костюми і звук. Картина отримала багато інших кінематографічних відзнак, зокрема “Золотий глобус”, а саундтрек стрічки здобув музичну премію “Ґреммі”.

Співрежисера Роберта Вайза, який отримав нагороду Американської кіноакадемії за режисуру разом із Джеромом Роббінсом, за чотири роки знову чекав успіх – він здобув “Оскара” як найкращий режисер за мюзикл “Звуки музики” (1965), який теж став  класикою.

Нині “Вестсайдська історія” є класикою світового кіно. Стрічка входить у 100 найкращих американських фільмів за версією Американського інституту кіно, посідає друге місце в списку 25 найкращих музичних фільмів, а три пісні композитора Леонарда Бернстайна та автора текстів Стівена Сондхайма опинилися в рейтингу 100 найкращих пісень американського кіно: Somewhere – №20, America – №35, Tonight – №59.

Трагедія “Ромео і Джульєтта”, як і інші п’єси Вільяма Шекспіра, екранізувалася десятки разів у різних версіях – від класичного прочитання і стрічок, у яких дія перенесена в наші дні, й аж до анімації. Зокрема, цьогоріч 25 років виповнюється одній з екранізацій трагедії – романтичній мелодрамі з елементами детективу, стрічці База Лурмана “Ромео+Джульєтта” (1996) з Леонардо Ді Капріо та Клер Дейнс у головних ролях.

Незабаром вийде нова “Вестсайдська історія” від режисера Стівена Спілберга. Прем’єра стрічки попередньо запланована на грудень цього року. Згідно з інформацією в ЗМІ, картину знімали максимально наближено до класичного театрального мюзиклу, а не фільму, але автори запевняють, що в новій стрічці будуть збережені всі пісні, що прозвучали в картині 1961-го.

Із 60-річчям “Вестсайдської історії” збіглася ще одна важлива дата – в 1901 році, сто двадцять років тому, у видавництві Наукового товариства Шевченка у Львові вперше українською мовою видали “Ромео і Джульєтту” Вільяма Шекспіра. П’єсу переклав Пантелеймон Куліш ще наприкінці 1890-х, а видання 1901 року вийшло за редакцією Івана Франка.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Вічна тема стосунків поколінь: мінісеріал “Кафедра” До ювілею драматурга Івана Кочерги