Фільму “Які ж молоді ми були” – 35

Фільму “Які ж молоді ми були” – 35
У 1985 році на кіностудії ім. О. Довженка режисер Михайло Бєліков завершив роботу над стрічкою “Які ж молоді ми були”, знятою за власним сценарієм.  Попередня картина режисера “Ніч коротка” (1981 р.) розповідала просту, але дуже людяну історію. Тільки-но закінчилася війна. Ваня Голубенко втратив рідних, його виховує тітка, але хлопець і далі чекає на повернення батька з війни. Стрічка мала успіх у глядачів, виграла Гран-прі кінофестивалю в Мангаймі (ФРН) та інші відзнаки.

“Які ж молоді ми були” став немов продовженням розповіді про життєвий шлях цього ж героя, який закінчив школу, вступив до інституту в іншому місті, почав самостійне життя. Водночас у фільмі зовсім інші герої, їх грають інші актори. Дія картини відбувається на початку 1960-х.

А втім, зв’язок між стрічками відчувається найперше тому, що в обох історіях частково втілений життєвий досвід режисера, його спогади. Водночас картини не є повністю автобіографічними. Обидва фільми знімались у 1980-ті, коли в радянському кіно виникла своєрідна мода на стиль “ретро”. Він давав не лише нагоду зануритися в атмосферу минулих часів, працюючи з фактурами та деталями, але і слугував для режисерів чимось на кшталт схованки, яка дозволяла уникнути необхідності знімати стрічки про секретарів парткомів, героїв п’ятирічок чи передовиків соціалістичних змагань.

Улітку 1984 року я закінчив четвертий курс кінорежисерського факультету й мав пройти практику як асистент режисера. Ми з моїм однокурсником Володею Уфімцевим саме дізналися, що на кіностудії ім. О. Довженка Михайло Бєліков розпочав роботу над новою стрічкою. Нам сподобався його попередній фільм “Ніч коротка”, тож ми пішли проситися на практику. Михайло Олександрович зустрів нас привітно й люб’язно, але відразу сказав, що може підписати нам усі документи просто зараз. “Якщо ж ви бажаєте долучитися до роботи над картиною, отримати досвід виробництва, то ось – тримайте сценарій, прочитайте, а далі поговоримо”.

Значну частину майбутнього фільму він планував знімати у своєму рідному Харкові, а ще частково – в Києві та десь на півдні, але конкретні місця зйомок треба було ще пошукати, як говорять у кіно – “знайти натуру”. За задумом режисера, ролі мали виконувати не лише професійні актори та студенти театральних вишів, а й “типажі” – непрофесійні виконавці. Ми з однокурсником мали допомогти із пошуком типажів та натури в Києві.

Як над попередньою картиною Бєлікова “Ніч коротка”, так і над новим фільмом працювали оператор Василь Трушковський, художник-постановник Олексій Левченко та інші.

 Упродовж усього підготовчого періоду, попри надзвичайну завантаженість, Михайло Бєліков регулярно знаходив час і для нас, запрошував до свого кабінету. Довго, цікаво та до найменших дрібниць описував нам кожну сцену, образи та характери персонажів, зокрема й епізодичних. Особлива увага приділялась атмосфері, яку він планував відтворити в тому чи іншому кадрі. Багато говорили про класику світового кіно, але, мабуть, найбільше та з особливим захопленням про Федеріко Фелліні, фільми якого Михайло Бєліков дуже цінував і любив.

Виробнича практика мала тривати лише місяць, але ми з однокурсником втягнулись у процес роботи над фільмом, здружилися з командою, тому залишилися на весь період зйомок, які продовжились восени. Довелося робити багато чого – від пошуку типажів до участі в будівництві декорацій. Ми навіть знялися в кількох епізодах.

Стрічку знімали в Києві, а ще – у Криму, поблизу Севастополя й Судака. До речі, на підводних зйомках працював сам Михайло Бєліков, який за першою кінематографічною освітою був оператором і навіть зняв кілька картин. Як і планувалося, багато знімали також у Харкові, де ми з однокурсником уперше допомагали керувати кількатисячною масовкою в епізоді, коли люди дізналися про політ Гагаріна в космос. Усіх статистів потрібно було одягнути в костюми, що відповідали епосі, а потім допомогти режисеру, оператору та художнику розмістити їх у кадрі.

Головні ролі зіграли Тарас Денисенко (Сашко) та молода актриса Олена Шкурпело (його дівчина Юля). Для Денисенка це була перша головна роль у кіно, до того він ще школярем знявся у фільмі свого батька Володимира Денисенка “Високий перевал”. У стрічці знімалися актори київських, московських, харківських театрів, а також студенти й непрофесійні виконавці в ролях другого плану та епізодах.

“Які ж молоді ми були” вийшов у прокат 1986 року, виграв головну нагороду Всесоюзного кінофестивалю в Алма-Аті, приз на Міжнародному кінофестивалі в італійському місті Торіно і ще низку відзнак. Того ж 1986-го режисер М. Бєліков, оператор В. Трушковський та художник О. Левченко стали лауреатами Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка за фільми “Які ж молоді ми були” та “Ніч коротка”.

Якось надто швидко промайнули тридцять п’ять років із моменту виходу картини. На екрані залишилася атмосфера 1960-х – доба “хрущовської відлиги” із її надіями, радістю та п’янким відчуттям свободи. Багатьох із тих, хто працював над стрічкою, уже немає з нами. Фільми “Які ж молоді ми були” та “Ніч коротка” заслужено посіли місце серед кращих картин кіностудії ім. О. Довженка 1980-х.

Для мене цей фільм – це перші безцінні уроки роботи у великому кіно, пізнання азів професії та приклад злагодженої й відповідальної роботи знімальної групи. Переглядаючи зараз “Які ж ми молоді були”, мимоволі згадуючи, як знімалися певні епізоди, що відбувалося за кадром, бачу і свій скромний внесок і пишаюся цим. А ще неодмінно згадую легку та по-справжньому творчу атмосферу роботи, яку створював режисер Михайло Бєліков, один із моїх вчителів.

Одна з улюблених приказок Михайла Олександровича, яку він повторював нам, молодим практикантам: “Кіно має робитися через «Мулен Руж»”. Тобто весело, з посмішкою, жартами та гарним настроєм, хоча за цим всім завжди стоїть напружена та важка робота.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


“Золотий вересень” і “Вітер зі Сходу” Здача та загибель радянського інтелігента: до теми Білорусі