By 1989-го вийшла без перебільшення знакова стрічка Юрія Іллєнка “Лебедине озеро. Зона”. Картина знімалася на тлі бурхливих подій у СРСР: після десятирічної авантюри радянські війська вивели з Афганістану; перші вільні вибори до Верховної Ради СРСР, за результатами яких депутатські мандати отримали представники демократичних сил; у Тбілісі загиблі та поранені – військові розігнали великий мітинг, застосувавши проти мирного зібрання саперні лопатки; у союзних республіках створили народні фронти, в Україні – Народний Рух; на ІІ З’їзді народних депутатів СРСР засуджено пакт Молотова-Ріббентропа; Радянський Союз почав виводити свої війська з країн Варшавського договору; в Україні легалізували УГКЦ і почали повертати храми; народний фронт Латвії оголосив про намір добиватися виходу Латвійської РСР із складу СРСР тощо.
“Лебедине озеро. Зона” – копродукція Канади, США, Швеції та київської кіностудії ім. О. Довженка. Режисер, співпродюсер та головний оператор – Юрій Іллєнко. Також він є співавтором сценарію разом із Сергієм Параджановим.
Початкові титри сповіщають: “Цей фільм знято на зоні, де довгі роки провів автор сценарію цього фільму – Сергій Параджанов”. За спогадами сина Юрія Іллєнка – Пилипа, який зіграв у стрічці роль хлопчика, картину знімали у кількох в’язницях Луганської області, також у містах Комунарськ (зараз – Алчевськ), Сєвєродонецьк та трохи у самому Ворошиловграді (Луганську). За його словами, деякі в’язні навіть пам’ятали Сергія Параджанова. Основа сценарію – спогади Параджанова. У фільмі відтворено реальну подію: у тюрмі, де режисер відбував покарання, раптом приземлилася зграя білих лебедів, і в’язні заходилися їх ловити.
Одна із перших асоціацій із назвою стрічки – балет П. Чайковського “Лебедине озеро” – теж трагічна історія кохання. Друга половина назви спрацьовує контрапунктом, водночас вона є метафорою: зона – це СРСР.
У фільмі мінімум діалогів, перші слова з екрану звучать лише на 38 хвилині. За сюжетом в’язень (В. Соловйов) утікає із тюрми за три дні до закінчення терміну. Знесилений, він ховається від переслідувачів усередині жерстяного пам’ятного знаку – серп і молот та напис “Слава”, – який височіє на тлі похмурого індустріального пейзажу. Молодим глядачам це може здатися сюрреалістичною вигадкою режисера, але насправді таких “знаків” було багато на просторах СРСР. Добре пам’ятаю, як точнісінько такий стояв неподалік нашого будинку. У фільмі знак серпа і молота – єдине місце для дитячих ігор та сховок для пияків. Серп і молот іржавіють, вкриваються дірками; в одному із епізодів робітники заварюють щілини, підфарбовують знак, намагаючись привести символ радянської влади до ладу.
Картина насичена деталями убого радянського побуту: у невеликому помешканні головної героїні (Л. Єфименко) чи не найкоштовнішою річчю є швацька машинка, здається “Зінгер”; її син (П. Іллєнко) у потертому светрі із Брюсом Лі на грудях змушений бавитися на березі озера, куди течуть відходи виробництва; місцеві мешканці відстоюють велику чергу до крамниці і виносять пиво у поліетиленових пакетах. І це теж не вигадки, у ті часи в СРСР був пік економічної кризи та тотального дефіциту, на продовольчі і промислові товари ввели талони, тож годі було знайти бодай якусь порядну тару для розливного пива.
“Лебедине озеро. Зона” – перший український фільм, який взяв участь у міжнародному кінофестивалі у Каннах (1990), отримав престижну нагороду ФІПРЕССІ і премію молодої кінопреси “Ескор”. Американському співпродюсеру та композитору стрічки Вірко Балею вдалося показати її у Нью-Йорку відбірникам Каннського фестивалю, у такий спосіб фільм потрапив до Канн в обхід Москви. Просто неймовірна подія для тих часів.
Зараз ця стрічка сприймається як пророцтво. Навіть регулярний ремонт не допоміг серпу й молоту встояти. У серпні 1991 року, після заколоту ГКЧП СРСР розвалився. За іронією своєрідним саундтреком тих кількох днів невдалого путчу була саме музика із балету П. Чайковського “Лебедине озеро”.
Французький кінознавець Любомир Госейко у своїй книзі “Історія українського кінематографа” написав: “Оскільки він утік із гулагу союзного Держкіна, у фільмі “Лебедине озеро. Зона” Іллєнко востаннє розплачується собою за себе й за ціле покоління”.
Свій наступний і вже останній фільм “Молитва за гетьмана Мазепу” Юрій Іллєнко зняв аж 2001 року.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
