By 
Очевидно, що особливістю кризового характеру розвитку українського суспільства в сьогоднішніх умовах є відсутність належних державних органів або ж відповідно підготовлених кадрів, здатних по-новому організувати роботу й змусити належним чином функціонувати державний механізм, включаючи й економічний. Що ж стосується економічних причин кризи, то з усією однозначністю можна сказати, що вони лежать в старій системі державного управління, в разючих загальноекономічних пропорціях, в структурних перекосах і системі господарювання, що порушувала всі вартісні пропорції і стимули до ефективної діяльності.
Розпорошеність влади і, як наслідок, її безвідповідальність та корумпованість створюють сприятливі умови для прихованої агресії з боку консолідованої і цілеспрямованої сили іншої держави, транснаціональної компанії (ТНК), фінансово-промислові політичні групи (ФППГ).
Реальна практика державотворення поставили нас перед необхідністю об’єктивного переосмислення місця і ролі державного управління в контексті політичного процесу, переосмислення ідеології державного управління, логіки реформаторських кроків, кадрового, наукового забезпечення зазначених процесів.
Під державним управлінням слід розуміти практичний, організуючий і регулятивний вплив державних органів на суспільну життєдіяльність людей з метою збереження історичної пам’яті, упорядкування і розвитку конституційних інститутів.
Державне управління є способом функціонування і реалізації державної влади, як виразника національних інтересів народу. Відтак, як на мій погляд, ідеологією державного управління в Україні має бути цілісна сукупність моральних, соціальних, економічних та культурницьких ідей, спрямованих на утвердження національної держави через особисту свідомість людини.
Державне управління це процес реанімації і реалізації ідей, започаткованих попередніми школами й окремими представниками українського державотворення та ідей, що генерують сучасники для збереження і утвердження України.
Специфічність українського державного управління полягає в тому, що кожне наступне покоління (кращі його представники, фрагменти) мають справу з руїнами і тому поняття спадкоємності та наступності часом губиться у століттях.
Констатація факту: держава випустила із сфери свого впливу ідеологічну роботу, – добробати та волонтери не зобов’язані цим займатися. Державне управління України повинно мати свою ідеологічну палітру, в яку слід віднести системне формулювання і вирішення проблем: а)державної політики; б)національної безпеки; в)геополітики; г)європейської інтеграції; д)регіональної політики і місцевого самоврядування.
Від не вирішення (постановки) цих проблем сучасна кадрова політика представляється не системою свідомого, ідейного, науково-обґрунтованого відбору, а збігом випадковостей.
Зміна влади та зміна системи влади, потребують як теоретичної, так і практичної розшифрування та уточнення. Оскільки заявляти, що зі зміною Президента України у нас відбулася зміна влади, звучить наївно і не переконливо, – триває перманентний (не завжди практико-орієнтований) процес змін..
Механізмів, про які можна було б говорити, нової владою не запропоновано, окрім слабкого реверансу щодо ще більшої “демократизації” українського суспільства. В чому ж тоді ця демократичність проявляється? У замкнутості партійно-політичних еліт, які позбавляють простих людей брати безпосередню участь в управлінні державою?.
Питання формування ефективної системи влади, зазвичай потребує інституційного оформлення, яке так і не відбулося завдяки все тій же політичній еліті Верховної Ради України. Закони про Президента України, про тимчасово окуповані території, про вибори так і не прийняті, а діяльність виконавчої гілки влади часто піддається сумнівам та критиці, особливо, коли мова заходить про паралелізм, дублювання одних і тих самих функцій в системі державного управління.
Політична еліта України впродовж віків була зрусифікована, сполонізована, але не українська. Деформація еліти в пост-майданний період продовжується. Консолідації суспільства навколо політичної еліти не відбувається.
Здавалося б – держава – це такий інститут, наділений значними повноваженнями щодо забезпечення повноцінного розвитку українського суспільного організму. Звідси, держава, зазвичай, передає (делегує) свої права на різних умовах іншим структурним органам, для прикладу скажімо у ЗМІ – це трансляція інформації, розважальних програм. І це оговорюється певними угодами, що не суперечать чинному українському законодавству.
А тому, коли державні чиновники заявляють, що вони не мають впливу на припинення, на заборону антиукраїнської, антидержавної діяльності або ж риторики, яка ховається за так званими принципами «свободи преси», «свободи слова», «свободи віросповідань» і т.д., то виникає цілком логічна пропозиція обмежити систему державного управління та власне й кадрову політику функцією збирача податків у Державний бюджет.
Наступне, на що хочу звернути увагу, то це на еліту, яка забезпечує кадрові процеси в державному управлінні.
Еліта (в тому числі і кадровий її прошарок) живе за своїми правилами, а населення, позбавлене чітких орієнтирів, по-своєму оцінюють стан і перспективи розвитку.
Еклектизм ідейних течій: комуністичних, соціалістичних, ліберальних, демократичних, консервативних у формуванні еліти, кадрів. Це все подається як плюралізм. Але для бідної держави це дуже дороге задоволення.
Причина суспільної неефективності сучасної української еліти – не у відсутності знань і вмінь, а в тому, що вона не має потреби брати до уваги інтереси суспільства. Така потреба може диктуватися або моральними засадами еліти, або дієвими механізмами її політичної відповідальності або тиском громадянського суспільства. Два останні названі чинники в Україні поки що перебувають у стадії становлення та інституційного визначення. А мораль колишньої номенклатури та нової буржуазії такої чесноти, як служіння суспільству, не передбачає.
Зрощення політеліти з бізнеселітою в одних і тих особах, соціальних структурах є підставою стверджувати, що національні інтереси не є головним мотивом їхньої діяльності. Молода безгальмівна компрадорська еліта в Україні має зовсім інші інтереси, які не мають нічого спільного з потребами національного суспільства. Максимізація прибутку стала для них не лише метою, а й життєвою необхідністю.
Близькість до центрів прийняття рішень, а ще краще реформування під себе таких центрів з певними повноваженнями щодо прийняття управлінських рішень, робить еліту агресивною, жорстокою, безжалісною не лише до опозиції чи опонентів з інших політичних угрупувань, а й до колег по цеху.
Таке агресивне середовище, у якому сьогодні приймаються/не приймаються доленосні державні рішення, свідчить про відсутність, за рідким винятком, реальних провідників серед провладної еліти. Та й звідки їм взятися у замкнутому елітному вакуумі?
Бізнес/політеліта та й інтелектуальна еліта обплутали себе віртуальними знанням й професіоналами з «тіньової економіки». Отримані задарма блага під час приватизації сприймаються новою елітою як свої законні привілеї. На цьому підґрунті відбувається небувале зміщення світосприйняття, спричинене руйнуванням не лише політичного, соціального, а й духовного консенсусу, що в ідеалі мав би з’єднувати владу з низами суспільства й зобов’язував би поважати закон і закликав би до цивілізованої поведінки. На жаль, бізнес/політеліта, експлуатуючи віртуальні знання, пов’язані з різноманітним лукавством та обдурюванням довірливого населення, прикладатиме всі зусилля, щоб реформуючи все, нічого не змінювати.
У системі розвитку державного управління з-поміж двох взаємодоповнюючих економічної і правової доктрини пріоритетною має стати остання, оскільки:
• Україна не має власної економіки. Є економіка російського капіталу; є економіка так званих „українських” фінансово-промислових груп; транснаціональних кампаній; є економіка Р.Ахметова, Г.Боголюбова, І.Коломойського, В.Пінчука і далі за списком неукраїнської абетки;
• прив’язка підприємств важкої індустрії, хімії, і нафтохімії до енергоресурсів створила прецедент культивування неукраїнської економічної політики;
• зростання цін на енергоносії і особливо на газ поставили на порядок денний багато проблем: політичного, економічного, соціального, технічного, технологічного, геополітичного, ідеологічного і т.д. характеру, які потребують якщо не розв’язання, то принаймні відповідей: наскільки вигідна така структура господарки Україні?.
• ринкові принципи функціонування економіки спрацьовують односторонньо, коли мова заходить про підняття цін на енергоносії. Нагадаю, що й відпуск складових компонентів для виробництва металургійної, хімічної, нафтохімічної, як і м’ясо-молочної продукції, мають здійснюватися за ринковими цінами, не забуваючи й про такі складові як вода та повітря, а також цілий комплекс природозахисних, екологічних заходів.
Українців так часто переконували в необхідності проведення комплексного (від юридичного оформлення аж до реалізації продукції/послуг) захисту національного виробника, що постало питання, хто ж він – національний виробник? А в контексті піднятої теми, яка частка російського бізнесу (власності) в системі національного виробництва?
Ця картина буде не втішною для українців, коли вони взнають, що за російськими власниками в Україні знаходиться від 90 до 30 відсотків бізнесу в кольоровій, нафтопереробній, хімічній і нафтохімічній промисловості, енергетиці, мобільному зв’язку, машинобудуванні, молочній галузі і т ін. Чи ж щось змінилося в умовах російської агресії в Україні? Запитання риторичне.
Інший політико-ідеологічний момент, про який чомусь забувають. Підприємства, які є у сфері російського впливу, як правило, є містоутворюючими, містоформуючими підприємствами, а відтак, завжди можуть підміняти політику державну політикою російського підприємства в Україні, починаючи від нав’язування виборчих симпатій й закінчуючи питаннями мови та культури.
Загалом на російських підприємствах в Україні і навіть в її західній частині відбувається не лише експлуатація робочої сили, як фізичної субстанції, а й духовної, коли шляхом нав’язування російського підприємницького патріотизму за японськими зразками, нівелюється й вироджується національна культура, дух а з ними й денаціоналізація та деморалізація.
Відтак, проглядається одна тенденція з певними претензіями на закономірність, – це міфологізація суспільного життя і державного управління. Я цілком випускаю з обговорення такі міфи: “про колиску трьох братніх народів”, “про возз’єднання”, “про єдиний народ”, “про братську допомогу””, “про загрозу українізації”, “про утиски росіян і російської мови”, “про безумовне благо двомовності в Україні”,, “про загрозу ЄС і НАТО”, “про агресивність НАТО” і т. ін.
Майже щодня появляються нові міфи.
Міф про добру програму.
Для того, щоб успішно загубити справу, нема нічого кращого як обговорення програми, особливо з епітетами: “чіткої”, “прагматичної”, “стратегічної”, “перспективної”, “довготривалої”, “короткострокової”, “конкретної” й т. ін., і завжди можна довести, що програма опонента не є такою, а отже неефективна, не націлена, не національна і т.д.
Міф про економічне зростання.
Економічне зростання останнім часом виноситься в ранг національної ідеї. Повинно бути більш-менш спільним розуміння не окремих програмних істин, а тенденції розвитку, визначення вектору, який консервує:
*національні цінності;
*історичні традиції.
Міф про народне господарство.
Підставою для такого ствердження є факт існування 90% приватного сектору й 10% державного сектору.
Міф про національну економіку.
Економіка різнонаціональна, економіка космополітична, а в Україні ще й антиукраїнська.
Міф про захист національного виробника, який вже давно не є національним, українським.
Отож, в сучасних умовах державотворення пріоритетним має стати правова доктрина формування і розвитку державного управління. Всі суб’єкти економічної діяльності, включаючи й (ФППГ), повинні дотримуватися українських законів. Якщо таких (законів) нема, то їх повинні розробити, виходячи з проблем глобальної перспективи, яка стосується всіх сторін суспільного життя України як єдиного, сформованого за всіма ознаками етносу. Більше того, закони, як і інші нормативні документи, потрібно виконувати.
У суспільстві нав’язується думка, що коли йде порушення нормативно-законодавчої бази в масовому порядку, то це означає, що державні службовці не вірять державі й шукають способів виживання.
Насправді спостерігається розрив між прийнятими законами, з одного боку, і засобами їх реалізації фінансового, економічного, матеріального, організаційного, інтелектуального, адміністративно-примусового, карального порядку, з другого.
Коли ми говоримо про європейську інтеграцію, то мова йде про самоідентифікацію, про приєднання країни до загальноєвропейських структур, інститутів. Це зовнішньополітичний вибір.
Чим вмотивоване сприйняття європейського управління?
• історичною пам’яттю України про “віхи її поступу”;
• економічним розвитком, пошуком балансу ресурсів: виробничих-природних-фінансових-інтелектуальних;
• національною безпекою;
• збереженням культурно-духовних надбань;
• соціальними стандартами.
Упевнений, що саме симбіоз всіх цих складових і визначає для України європейський вибір.
Яких же цінностей бракує нам на цьому шляху?
Є демократичні: дотримання законів владою і громадянами; забезпечення прав громадян на недоторканість особи, на працю, її гідну оплату, на вільний вибір місця проживання, на освіту, медичне обслуговування, на забезпечення високих екологічних стандартів довкілля тощо. Свобода, рівність, справедливість. Демократичні цінності – це ядро, частина європейських цінностей.
Є європейські цінності – система суспільних цінностей, яка базується на традиціях європейського гуманізму (самоцінність людини, свободи, її волі і діяльності).
Є християнські цінності. Це принцип внутрішньої духовної свободи людини, яка не визначається соціальним станом.
Спроби деяких українців вийти із сфери впливу Росії постійно піддавалися гострим, провокаційним нападкам, шантажу по всьому периметру українських інтересів як з боку Кремля, так і з боку представників «п’ятої колони» в Україні. Для “м’якого” загарбання української території потрібна не стабільність, а різного плану внутрішні конфлікти. Цим власне й займаються різного роду спецслужби (від редакцій газет аж до хресних ходів).
Уповільненність реалізації проекту “м’якого” загарбання України спровокувала військову агресії Москви з подальшим відторгненням українських земель.
Українському населенню як з високих трибун, так і через ЗМІ нав’язується думка про безперспективність, меншовартісність українців.
Російська імперія, що розбудовувалася впродовж не одного століття, зазнає катастрофічних втрат. З орбіти політичних, економічних інтересів, що односторонньо нав’язувалися Росією східноєвропейським, балтійським країнам, зриваються вже не лише означені, а й пострадянські країни. І ця неминучість катастрофи викликає не лише у російських політологів специфічну какофонію, замішану на еклектизмі колишньої грізності й сучасної псевдодемократичності, – їм хочеться водночас бути й сильно-грізним, і до того ж лідером демократичних починань.
Нам, українцям, важливіше в сьогоднішніх умовах інтегрувати українця в Україну до моменту вступу в ЄС. А для цього потрібно:
• виходити з примату національних інтересів;
• опиратися на власні сили;
• захищати не національного виробника, а національного споживача. А звідси випливає й відповідна структура, і система управління.
Інтеграція українця в Україну передбачає в гуманітарно-освітній сфері насамперед:
• відмову від старих ідеологічних догм із їх основними проповідниками;
• вироблення історичного типу українця;
• формування культурного типу українця;
• самоідентифікацію українця, тобто захист, як не дивно, українця в Україні. Інтеграція українця в Україну є по суті інтеграцією України в ЄС. До цього потрібно бути готовим і готовити систему національного управління. Потрібно активізувати сильні сторони Україні.
Тут потрібно бачити і визначати істинні цілі державних інтересів, державної політики, шляхи й методи їх досягнення. Зрозуміло, що є ще багато критеріїв – уміння підбирати кадри, мислити стратегічно, брати на себе непопулярні рішення, контролювати тактичні завдання, вести себе дипломатично й т. ін.
І ще одне, про що потрібно сказати, це демонстрація і реалізація політичної волі щодо впровадження принципів державного управління. Не потрібно в таких питаннях покладатися на референдуми. Ідеологічно неправильно поставлене питання спроможне перекреслити весь наступний хід його реалізації. Спроба ухилитися від відповідальності за прийняття ефективного управлінського рішення щодо стратегічного вибору України може з такою ж ефективністю бути похована референдумом.
Питання, як на мій погляд, має стояти в іншій площині: чому досі Україна не в НАТО і не в ЄС? І за це має відповідати як попередньо правляча еліта, так і сучасне її керівництво, а не так званий “поінформований народ”.
Питання вступу України в ЄС і НАТО – це питання національної безпеки і воно не може бути питанням консенсусу. Безпека – це питання компетенції, тобто знань.
Іван Розпутенко, доктор наук з державного управління, професор
