By 
29 червня у Берліні зібралися керівники Великої Британії, Франції, Іспанії, а також глави Єврокомісії та Європейської ради на запрошення канцлера Ангели Меркель, щоб підготуватися до майбутнього саміту “Великої двадцятки” та виробити спільну позицію європейців. На цей саміт, зокрема, приїдуть Дональд Трамп, Володимир Путін і Реджеп Ердоган.
Свого часу, 2 червня 2010 року, тодішній президент України Віктор Янукович оголосив про початок першого етапу економічних реформ в Україні й пообіцяв докласти зусиль, щоб за десять років наша держава була у списку двадцяти найрозвиненіших країн світу. Для цього, на думку Януковича, треба збалансувати державні фінанси, знизити дефіцит державного бюджету України, інфляцію і зменшити податковий тиск на бізнес.
Не вдаючись у детальний аналіз механізмів досягнення поставленої цілі, варто визнати: вона вартує того, щоб обговорити її докладніше. До речі, ніхто не звернув уваги (а може, й не вважає за потрібне коментувати такий політико-економічний каламбур) на те, що входження у «Велику двадцятку» означає чийсь вихід з неї. Кого Віктор Янукович хотів виставити за двері?
Трохи історії. Організувати міжнародний форум «Група двадцяти» (G-20) вирішили на зустрічі міністрів фінансів і голів центральних банків країн «Групи семи» у Вашингтоні 25 вересня 1999 року. Але формально ідея створення «Групи двадцяти» обумовлена ухваленим на зустрічі лідерів «Великої сімки» в Кельні у червні 1999 року рішенням встановити «неформальний механізм діалогу про ключові питання економічної і фінансової політики між системоутворювальними країнами світу з метою досягнення стабільного і стійкого зростання світової економіки на благо всіх країн». Щось на кшталт зустрічей «без краваток».
По суті, і «Велика сімка», і «Комітет 300», і ще ціла низка офіційних та неофіційних організацій і груп постали перед проблемою дефіциту керування економічними, фінансовими, інформаційними, політичними і загалом суспільними процесами з «єдиного центру». Власне засновницька конференція міністрів фінансів і керівників центральних банків «Групи двадцяти», що відбулася 15–16 грудня 1999 року в Берліні, була запізнілою реакцією на глобальну фінансово-економічну кризу, однозначно пояснити причини якої так і не зуміли визнані фахівці.
Конференція визначила, що «Група двадцяти» є неформальною організацією, яка обʼєднує країни з різних регіонів світу, а також провідні міжнародні фінансові організації на основі прагнення колективно розвʼязувати найважливіші світові економічні та фінансові проблеми.
У списку, наведеному нижче, бачимо країни-наглядачі в укрупнених регіонах, від яких залежатиме «правильний» курс розвитку.
Членами «Групи двадцяти» є Австралія, Аргентина, Бразилія, Велика Британія, Німеччина, Індія, Індонезія, Італія, Канада, Китай, Корея, Мексика, Росія, Саудівська Аравія, США, Туреччина, Франція, ПАР, Японія і Європейський Союз. Постійно беруть участь у зустрічах «двадцятки» МВФ, Європейський центральний банк і Світовий банк.
G-20, або «Група двадцяти» (офіційна назва – Group of Twenty Finance Ministers and Central Bank Governors), є форматом міжнародних нарад міністрів фінансів і підрозділів центральних банків, які представляють 20 економік: 19 найбільших національних економік і Європейський Союз.
Основна форма діяльності G-20 – щорічні зустрічі на рівні міністрів фінансів і голів центральних банків. Зустрічі відбуваються у країні, яка є головою групи. Країна-голова G-20 змінюється щорічно за принципом ротації. До того ж щороку країни-голови повинні бути з різних регіонів (наприклад, 2007 року головувала Південно-Африканська Республіка, 2008-го – Бразилія, 2009-го – Велика Британія). Тимчасовий секретаріат розташовується у країні, яка головує.
До 2008 року група не проводила самітів на вищому рівні. Але чергова світова фінансово-економічна криза спонукала G-20 організувати антикризовий саміт, який відбувся 14–15 листопада 2008 року у Вашингтоні. На ньому обговорювали питання, повʼязані з цією кризою.
Після дебюту в 2008 році лідери «Великої двадцятки» зустрічалися двічі на рік – у Лондоні й Піттсбурзі 2009-го, в Торонто і Сеулі 2010-го. Також саміти відбувалися у Франції (2011), Мексиці (2012), в Росії (2013), Австралії (2014), Туреччині (2015), у Китайській Народній Республіці (2016).
Цікаво, що в сукупності частка країн, які належать до «Групи двадцяти», становить 90% у світовому валовому національному продукті й 80% у світовій торгівлі (включно із торгівлею в межах ЄС). На території цих країн проживає дві третини населення світу.
Якщо нашвидку проаналізувати хаотично зібраний статистичний матеріал за низку років, то можна сказати, що за деякими макроекономічними показниками Україна могла б стояти поруч із такими державами-членами «двадцятки», як Аргентина, Індія, Південна Корея, Саудівська Аравія, Південно-Африканська Республіка. Очевидно, саме такий підхід дає право обстоювати наше місце у «двадцятці» найбільш розвинутих економічно країн.
Та, очевидно, принцип, покладений в основу формування «Великої двадцятки», стосується не стільки економічних показників, скільки здатності тієї чи іншої країни розвʼязувати геоекономічні та геополітичні проблеми. Що ж, підтвердити чи спростувати мої припущення можна буде лише з часом.
Проте для реструктурування системи глобального регулювання економіки і визначення завдань групи потрібні чіткіші принципи. Профілактика криз, зрозуміло, не є і не повинна надалі стати головним завданням «Великої двадцятки». Потрібен перехід до нової моделі, яка поєднуватиме соціальний, екологічний та економічний чинники. Чи до снаги це G-20?
Друге питання стосується місця «Великої двадцятки» у системі глобальних інститутів. Чим є ця група: «всесвітнім політбюро», «клубом сильних», прототипом світового уряду? Як вона взаємодіятиме з Організацією Об’єднаних Націй? Чи можна стверджувати про підміну формального регулятора – ООН – реальним – G-20? На користь останнього є переконливі аргументи. На країни «Групи двадцяти» припадає 90% світової економіки, а це дає групі підстави де-факто ухвалювати рішення і, головне, швидко їх реалізовувати. Безсумнівно, «Велика двадцятка» може претендувати на колективне лідерство у світовій політиці, якщо діятиме з належною повагою до думки держав, які не є членами групи. Присутність у G-20 країн, які представляють різні географічні регіони, перебувають на різних рівнях розвитку і належать до різних культур, – обнадійливий сигнал.
І все ж ця група виникла спонтанно, під тиском надзвичайних умов неочікуваного глобального зсуву. Поза нею залишилися окремі країни, які мають вплив у регіональному та іноді в ширшому масштабі, як-от Єгипет, Ізраїль, Нігерія чи Іран. Методи діяльності групи поки що теж незрозумілі.
Останнє за порядком, але не за значенням питання – рамки діяльності. Чи «Велика двадцятка» обмежуватиметься проблемами світової економіки, чи розвʼязуватиме ще й політичні проблеми? Відповідь не очевидна, але радше стверджувальна: група впливатиме і на економіку, і на політику, а точніше, на геоекономіку і геополітику.
Згадуючи слова Віктора Януковича про те, що «Україна повинна за десять років увійти до 20-ти найбільш економічно розвинених країн світу (G-20)», варто не забувати, що число 20 – величина непостійна і десяти років може не вистачити, щоб наблизитися до нього. Та й хто сказав, що країни «двадцятки» тупцюватимуть і чекатимуть Україну? Окрім того, через десять років деякі з держав, імовірно, випадуть з цієї групи, наприклад РФ. Цілком можливо, що через тектонічні (економічні, політичні, світоглядні) зміни G-20 розшириться до G-25.
Перехід від історичного періоду, впродовж якого переважали національні економіки з законодавчими та політичними рамками, властивими кожній окремій державі, до іншого етапу – домінування глобальної економіки з притаманними їй анархією світової валютно-фінансової системи та олігархією основних субʼєктів ринкової діяльності – не зробив світове господарство ефективнішим, а людство – згуртованішим.
Отож питання розвитку окремої національної економіки, як і окремого національного державного утворення, з порядку денного не знято. Лише окремі науково-дослідні інституції працюють над проектуванням майбутнього розвитку нашої цивілізації, а насамперед над тим, як ефективно (в інтересах вузького кола осіб) організувати контроль, регулювання і загалом управління світовим розвитком.
Чи ж до снаги це G-20? Думаю, що ні!
