“Гады из бригады” їздили на роботу першим тролейбусом

“Гады из бригады” їздили на роботу першим тролейбусом
Фільм “Перший тролейбус”, запущений у виробництво 1963 року на Одеській студії, міг не відбутися, якби не щасливий збіг обставин. Студія мала неприємності через кінокомедію “Приходьте завтра” – її мали здати 1961-го, але хвороба виконавиці головної ролі Катерини Савінової зупинила фільмування на рік. Унаслідок цього худрада студії прийняла стрічку тільки наприкінці 1962-го.

На початку 1963-го треба було негайно щось запускати, однак сценарний портфель був майже порожній. З того, що мали під рукою, вибрали “Перший тролейбус” – історію про дівчину Світлану, красуню й розумницю, яка після школи пішла не в інститут, а працювати водієм тролейбуса, бо їй подобається ця професія. Щоранку о 5:30 в її тролейбусі їде на завод молодіжна бригада – гурт юнаків-жартунів, із якими дівчина починає товаришувати. Невдовзі під тиском родини вона звільняється, щоб вступати до вишу, але потім повертається до улюбленої роботи і друзів-заводчан.

Сценарій мав свої переваги – не потребував складних декорацій і виїздів у експедицію, але також і вади: був, за словами директорки студії Лідії Гладкої, “без виписаних характерів і доль, що запам’ятовуються”.

Згоду на запуск дали обидва Міністерства культури – УРСР і СРСР. Біда насунулася з іншого боку. Міністерство культури СРСР утворило комісію на чолі з кінодраматургом-класиком Олексієм Каплером для вивчення ситуації, що склалася на Одеській студії. “Ознайомившись із нашим сценарним портфелем, – продовжує Гладка, – комісія почала [його] розносити, а особливо злощасний «Тролейбус». Відчувши, що загинемо, якщо не запустимо у виробництво, я кинулася в бій і вступила в люту суперечку з Каплером! Зрештою Каплер втомився, заявив, що я настирлива й необ’єктивна, але висновок зробив несподіваний: чорт із вами, запускайте!”

Режисером запросили досвідченого Ісидора Анненського, колишнього одесита, який мешкав у Москві. Багато хто здивувався, що визнаний майстер екранізації класики раптом взявся за сучасний сценарій.

“Попри недоліки, було в сценарії щось привабливе – безпосередність, чистота, – згадував він. – Мені хотілося передати романтику юності, закоханість героїв у свою працю, у життя, їхню віру в усе добре і світле”.

Майже на всі ролі запросив молодих артистів. “В Ісидора Марковича Анненського процес вибору акторів був завжди дуже тривалим, – згадував Герман Качин, який грав одного з членів молодіжної бригади, – тому те, що відпущено на підготовчий період – вибір акторів, проби – і займає місяць, у нього могло тривати два місяці. Він дуже ретельно підбирав акторів. І в цьому була запорука успіху всіх його фільмів”.

На роль Світлани затвердив Ірину Губанову, її кавалера зіграв Олександр Дем’яненко (майбутній “Шурик” із кінокомедій Леоніда Гайдая), а молодіжну бригаду склали Олег Даль, Михайло Кононов, Володимир Колокольцев, Дальвін Щербаков, Віктор Борцов, Валерій Зотов та інші.

Артисти “з бригади” відчайдушно пустували на знімальному майданчику, розігрували режисера, який не завжди розумів їхні жарти. “Взагалі наша участь у цій картині була проявом свого роду хлоп’яцтва, – споминав Зотов. – Є шанс поїхати на південь, на море – хороші хлопці, тепла компанія й можливість трохи позніматися, «постоявши в кадрі». Ось приблизно з такими зацікавленнями ми й з’явилися в Одесі й подарунками для Ісидора Марковича, напевно, не були. Ображався він на нас страшенно! Навіть прізвисько нам у групі дали: «гады из бригады»”.

Неабиякою проблемою стало те, що більшість сцен мали відбуватися або в салоні тролейбуса, або біля нього на вулиці. Орендувати тролейбус, переобладнати відповідно до потреб знімання, відтак повернути салон у первісний стан – великі гроші. А коли “кінематографічний” тролейбус нарешті вийде на лінію, неможливо буде зробити дублі в тій самій локації, адже слідом за ним рухатимуться справжні тролейбуси – назад на два квартали не повернешся.

Директор фільму Серафима Беніова розвідала, що винахідники із Дніпропетровська (тепер місто Дніпро) сконструювали незвичний тролейбус: рухається від електрики й від дизельного мотора – може їздити навіть там, де нема контактної лінії. Щоправда, в оренду його не здають, можна лише придбати. Ціна “кусюча” – 45 тисяч рублів, понад 15% кошторису фільму. Директорка кіностудії ухвалила: купуємо! Іншого виходу не було.

За таких обставин спекотним літом 1963-го одеські кінематографісти першими скористалися новинкою, яка тільки зараз стає в нашій країні муніципальним транспортом.

Звичайно, позитивному робітничому класу протиставлена “гнила інтелігенція”. Персонаж Георгія Віцина пиячив усю ніч, а тепер, хитаючись, зайшов у перший ранковий тролейбус, гадаючи, що то останній нічний. Він носить краватку-метелик, наспівує пісеньку Олександра Вертинського, називає Світлану, водія тролейбуса, Джульєттою й Офелією – чіткі маркери людини, далекої від трудового життя. Розсерджені члени молодіжної бригади викидають його на вулицю…

Герой Савелія Крамарова – дармоїд, теж у краватці-метелику. Посеред робочого дня поважно сидить за столиком вуличного кафе й безтурботно п’є каву. Причому кавує коштом колишнього члена молодіжної бригади, якого він намовив кинути роботу заради “красивого життя”.

Кінострічка вийшла на екрани 6 травня 1964-го. “Фільм у підсумку відбувся й на той час був дуже популярний серед молоді, – згадувала виконавиця головної ролі Ірина Губанова. – Картина була не «глибока й розумна», натомість якась щира, молода, тобто як ми почувалися в ті роки – так і вийшло”.

Тим часом Міністерство культури УРСР, шоковане тим, що кіностудія придбала тролейбус, викликала Гладку з балансовим звітом на засідання колегії. Але запланованої розправи не вийшло – напередодні кіностудія продала експериментальний тролейбус Одеському міськкомунгоспу за ті самі гроші, що й купила. Отже, економія по фільму майже на пів сотні тисяч! Замість оргвисновків – подяка і премія.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Коли педагог чіпляється до учениці… Як кінематограф УРСР робили “молодшим братом”