“Гарячі гроші” та Україна. Декілька слів про дефолт

“Гарячі гроші” та Україна. Декілька слів про дефолт
Пригадуєте сцену з п’єси Михайла Старицького “За двома зайцями”, де у натовпі тривожним голосом лунає: “Банкрут!”, а у відповідь Свирид Голохвастов зневажливо говорить: “Ну то й що?!” Та насправді, коли підприємця, навіть дрібного, оголошували банкрутом, тобто нездатним здійснювати підприємницьку діяльність, за це можна було навіть сісти за ґрати. Нині ж це повсякденна практика, коли з прагматичних міркувань закриваються сотні підприємств. А як же бути із дефолтом? Чи це слово так само лякає державців, як банкрутство підприємців?

Дефолт – це невиконання зобов’язань, неспроможність здійснювати своєчасні процентні і основні виплати за борговими зобов’язаннями або ж неспроможність виконувати умови договору щодо випуску облігаційної позики. Практика неповернення боргів суверенними державами майже зливається з історією державного бюджету. Справа в тому, що внутрішні і зовнішні позики є одним з універсальних джерел доходів держави. Проте в уряду, на відміну від приватного позичальника, завжди є спокуса відмовитися від виплати боргу, не побоюючись покарання: держава сама є вищим гарантом виконання будь-яких зобов’язань, а тому вона не покарає саму себе. Від частого застосування дефолту державні органи утримує те, що раз ошукані кредитори більше не дадуть позики уряду, який не виконує своїх обіцянок.

Причини виникнення дефолту різні: від економічних, коли позичальник справді не міг заплатити, до політичних, коли новий уряд відмовлявся визнавати борги попереднього керівництва. Наприклад, у січні 1918-го Радянська Росія оголосила дефолт за боргами царського і Тимчасового урядів. Лише до кінця XX ст., коли вони сильно девальвували, нова російське держава вирішила їх частково погасити. Так само сталося і з радянським боргом за ленд-лізом: коли почалася “холодна війна”, уряд СРСР припинив платежі за поставки американської зброї та амуніції в роки Другої світової війни.

У 1975-2003 роках дефолт за банківськими боргами оголошували 75 країн, а за зобов’язаннями в національній валюті – 12. Такий дефолт оголошується значно рідше, оскільки уряд може погасити внутрішній борг за допомогою випуску нових грошей.

Наприкінці XX ст. все частіше оголошували дефолти за боргами бідні держави і країни, що розвиваються. Їхні бюджети виявлялися фізично неспроможними обслуговувати величезні заборгованості. Тільки за 1990-ті дефолт за зобов’язаннями в національній валюті оголошували 12 країн, зокрема Ангола (1992-1997), Аргентина і Бразилія (1986-1990), Венесуела (1995-1998), Хорватія (1993-1996), Шрі-Ланка (1996). Найкатастрофічнішим виявився дефолт в Аргентині в 2001р., який спричинив зміну кількох урядів, погроми і мародерства. У 1998-му дефолт оголосили тогочасні країни перехідної економіки, вражені фінансовою кризою, – Росія і Україна.

Існує три види дефолтів: за банківськими боргами, за зобов’язаннями в національній та іноземній валюті. Великі заборгованості, які держави не можуть погасити, виникають через суттєве спрощення механізму позичання на світовому ринку, де основними кредиторами є фінансисти багатих держав. Саме це наводить на думку про те, що “винуватцями” сучасного механізму дефолтів, імовірно, є розвинені країни. Втім, неменшою є й вина недбайливих боржників, які охоче беруть позики, але не вміють їх ефективно використовувати.

Механізм, що приводить державу-боржника до дефолту, схожий на циклічний процес зростання та розриву мильних бульбашок. На першому етапі уряд країни-позичальника отримує порівняно легкий доступ до світових фінансових джерел в особі Міжнародного валютного фонду, Світового банку, Паризького клубу тощо. Очікування великого прибутку справді приваблює “гарячі” гроші – капітали міжнародних спекулянтів. Глобальні кредитори легко переводять гроші по всьому світу в пошуках найбільш дохідних короткострокових вкладень. Вони починають охоче купувати державні цінні папери, вливають величезні кошти в економіку бідних країн, що, як правило, дає короткострокові позитивні результати, переконуючи національну еліту в тому, що вона на правильному шляху. Звалюючи важкий фінансовий тягар на державу, вищі чиновники часто задовольняють власні корисливі цілі. У багатьох випадках левова частка позикових коштів, так і не дійшовши до реальної економіки, осідає на приватних банківських рахунках держчиновників.

Коли ж приходить час розплачуватися за поточними боргами, то держава може зробити це тільки частково, і те з власних коштів. Вона змушена знову позичати, залучаючи гроші з внутрішніх і зовнішніх ринків. Лише небагатьом країнам вдається стабілізувати або зменшити свою заборгованість, але найчастіше держборг лише збільшується.

Упродовж 2017-го державний та гарантований державою борг України збільшився порівняно з попереднім роком на 11% і станом на 31 січня 2018 р. становив 76,11 млрд доларів, зокрема внутрішній борг – 26,61 млрд доларів, а зовнішній – 38, 83 млрд[1]. Наприкінці 2016-го державний та гарантований державою борг України становив 70,97 млрд доларів.

Прем’єр-міністр Володимир Гройсман заявив, що зовнішній економічний борг країни становить 83% від ВВП[2] або майже 2 тис. доларів на кожного українця. До того ж оптимальний показник за загальноєвропейськими нормами повинен бути не вище 60%, в іншому випадку державний борг є прямою загрозою дефолту. Щоправда, з європейських країн лише Німеччина не перевищує цей критичний показник.

За прогнозами Міжнародного рейтингового агентства Moody’s, загальний зовнішній борг України наприкінці 2018 року складе вже 104,6% ВВП[3]. Аналітики вважають, що інвестицій в Україну, які могли б виправити ситуацію, теж чекати не варто.

Як ж реагують на дефолт країни, яких ми вважаємо лідерами світової економіки? Виявляється, не тільки Україна живе у кредит. Наприклад, держборг США становить понад 20 трлн доларів, але американцям це чомусь не здається катастрофою. Щоб зрозуміти значення боргу для населення, потрібно розподілити його на кожного громадянина, як це продемонстрував В. Гройсман. Тут лідирує Японія: її рівень боргу на душу населення становить понад 90 тисяч доларів. Друге місце займає Ірландія з показником 62 тисячі доларів, а за нею – США (61,5 тисяч)[4].

Ще одним заручником кредитної ями є Греція, яка на початок липня 2015 заборгувала 56,473млрд євро Німеччині, 42,409 млрд – Франції, 37,267 – Італії, 24,763 – Іспанії, 11,893 – Нідерландам, 7,233 – Бельгії, 5,790 – Австрії та 3,739 млрд євро – Фінляндії. Ба більше, Греція також винна 192,8 млрд євро Єврозоні, 32,8 млрд євро Міжнародному валютному фонду, 20 млрд – Європейському центральному банку, 10,9 млрд – банкам Греції та 48,85 млрд євро – іншим утримувачам бондів. Як говорив Голохвастов: “Ну то й що?” Греція не веде військових дій, їй ніхто не загрожує, громадяни країни живуть так само, як і всі європейці, оскільки не зовсім випадають із економічного циклу, властивого більшості країн ЄС.

Чи потрібен Заходу економічний, а з ним і політичний, крах України, яка стримує російського агресора, що наближається до Європи? Мабуть, ні. З геостратегічних міркувань не зацікавлені в дефолті України й США, а тому Америка робитиме все, щоб не допустити економічного і фінансового колапсу.

Як ж вчинити Україні? Частково списати позику і повторно реструктурувати суверенні борги країни в 2019 році. Знову і знову нам потрібно буде вести перемовини та домовлятися з МВФ. Зокрема у 2017 році держава розмістила єврооблігації на суму 3 млрд доларів під 7,375% річних, терміном погашення 15 років. При цьому 1,5 млрд доларів Україна викупила достроково.

У Держбюджеті України закладено зростання ВВП на 3,5% при 8% інфляції у 2018 році. Якщо економіка країни зростатиме темпами в 4% ВВП і більше, вказуючи на реальне джерело повернення грошей, кредитори з задоволенням надаватимуть державі все нові й нові позики. Проте при появі перших ознак економічної чи політичної нестабільності механізм запозичення почне, як свідчить досвід, слабшати: охочих позичати гроші ставатиме все менше, а відсоток за кредитами зростатиме. Вже у 2018-му для погашення боргу Україні необхідно1,5 мільярда доларів. На думку фахівців, це некритично, та все ж у 2019-му потрібно буде повернути вже 3,8 млрд, а ще через рік – 8 мільярдів доларів. Тобто навантаження на курс суттєво зростатиме. Тому впродовж чотирьох років Україна змушена буде повернути загалом 20 млрд доларів. А з огляду на нинішні резерви, це неможливо. Отже, щоб впоратись з позиками та кредитами і не довести Україну до дефолту, країні необхідні кардинальні зміни як в економічній політиці країни, так і в системі державного управління.

 

[1] Міністерство фінансів України: Державний борг та гарантований державою борг
[2] Укрінформ: Зовнішні борги України становлять 83% ВВП – Гройсман
[3] Мінфін: Moody`s прогнозує держборг України на рівні 72,3% ВВП
[4] Обозреватель: Стешенко Ганна. Україну лякають дефолтом: чим загрожує кредитний гачок

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ