Генерал-хорунжий Юрій Тютюнник і кінематограф

Генерал-хорунжий Юрій Тютюнник і кінематограф
Сто тридцять років тому, 20 квітня 1891 року народився генерал-хорунжий армії УНР Юрій Тютюнник. Військовий діяч боровся проти більшовиків у Громадянській війні, організовував Перший та Другий зимові походи і брав у них участь. Щоб вивести генерал-хорунжого на радянську територію, чекісти створили фіктивну підпільну організацію, яка буцім мала підняти в Україні потужне антибільшовицьке повстання.

Юрія Тютюнника заарештували під час переходу радянського кордону. Він написав покаянний лист до уряду Радянської України, відозву до вояків УНР із закликом припинити боротьбу, яку надрукували в газетах, а згодом видав низку памфлетів про діячів УНР за кордоном і книжку “З поляками проти Вкраїни”.

Дослідники вважають, що до співпраці генерал-хорунжого змусив “широкий арсенал” чекістських методів переконання та погрози розправитися із його родиною. Цілком зрозуміло, що авторитетну фігуру Тютюнника використали, щоб дискредитувати Симона Петлюру й українську еміграцію та здобути певні дивіденди всередині України, мовляв, навіть такий запеклий ворог визнав безперспективність спротиву. Широким масам повідомили, що генерал-хорунжий здався добровільно. Тютюнника помилували, навіть дозволили працювати, як і багатьом колишнім посадовцям УНР.

Окрім того, йому несподівано запропонували стати консультантом фільму, у якому йшлося про Другий зимовий похід 1921 року, звитягу чекістів із ліквідації антирадянського підпілля та поразку армії УНР, якою керував Тютюнник. Очевидно, відмовитися від пропозиції було неможливо, як і від написання пропагандистських памфлетів.

Сценарій створили не надто досвідчені кінематографісти Георгій Стабовий і Яків Лівшиць. Стабовий, щоправда, мав за плечима один реалізований сценарій, теж написаний у співавторстві, – пригодницький фільм “Укразія” (1925) про боротьбу більшовиків із білогвардійцями й окупаційною адміністрацією Антанти в Одесі в роки Громадянської війни. Яків Лівшиць узагалі не мав жодного стосунку до кіно, він працював у ЧК на важливих посадах і мав досвід боротьби із повстанськими отаманами на теренах України. Дослідники вважають, що ідея створення фільму про тріумфальну перемогу над Тютюнником належала саме Лівшицю, але, напевно, його ініціативу погодило чекістське начальство.

У пресі повідомили, що фільмування стрічки розпочалося влітку 1925 року на базі Одеської кінофабрики ВУФКУ, до роботи залучили режисера Акселя Лундіна й оператора Фрідріха Веріго-Доровського. Прем’єра фільму “П.К.П.” (розшифровується як “Пілсудський купив Петлюру”) відбулася у вересні 1926 року. У назві картини ще й сатирично обіграно абревіатуру PKP, скорочену назву державної мережі польської залізниці Polskie Koleje Państwowe. Проте фільм протримався в прокаті заледве три роки, хоча демонструвався й за кордоном, зокрема у Франції.

Цікаво, що в титрах доступної в мережі версії Георгій Стабовий зазначений ще і співрежисером, а прізвища Веріго-Доровського взагалі немає. Натомість згадуються два інші оператори – М. Гольд і Г. Дробін. Окрім того, є ще цікавіший, навіть унікальний титр: “Перероблення й монтаж Йосифа Барчевського й Георгія Стабового”, який промовисто свідчить про проблеми в роботі над фільмом.

На відміну від низки легендарних німих стрічок ВУФКУ тих років, “П.К.П.” не має значної художньої цінності. Схоже, автори фільму не могли визначитися, що саме знімати: історичну драму чи сатиру на “українських націоналістів”. Ймовірно, вплинула й цензура, заборонивши розкривати всі деталі чекістської операції з ліквідації підпілля. Стрічка сприймається як відверта й не надто талановита пропаганда. Усі персонажі мають украй спрощений і схематичний вигляд, що межує з карикатурою, а сюжет заледве тримається купи, низка епізодів у монтажі справляє враження хаосу на екрані. Хоча видно, що на виробництво витрачені значні кошти: декорації, костюми, участь військових підрозділів і артилерії.

Проте є щонайменше два моменти, що роблять цю стрічку дійсно важливою: уперше в кіно знялася Наталія Ужвій (польська шпигунка Галина Домбровська), а найцінніше – у фільмі з’явився Юрій Тютюнник, який зіграв самого себе.

На жаль, про роботу над “П.К.П.” залишилося не так уже й багато офіційних документів, проте у 2009 році Галузевий архів служби внутрішньої розвідки України розсекретив архіви, присвячені Юрію Тютюннику, де містилися його нотатки про фільмування “П.К.П.”. Із цих записів дізнаємося, що він не лише грав одну з головних ролей, консультував щодо історичної правдивості, а й впливав на вибір акторів. Саме за його порадою на роль Петлюри затвердили актора Миколу Кульчицького, який був значно вищий і кремезніший за свого персонажа. Так само не надто схожим був і актор, який зіграв Пілсудського. Є у фільмі й багато інших деталей, що натякають на недостовірність подій. Здається, Юрій Тютюнник сподівався, що так хоча б частина майбутніх глядачів розпізнає відверту підробку, адже на той момент було ще багато свідків справжньої історії.

Окрім Тютюнника, у ролі самого себе мав знятися ще один реальний учасник подій – радянський комбриг Григорій Котовський, але його вбили за не надто зрозумілих обставин ще до початку знімання.

Можливо, “П.К.П.” дав поштовх подальшій, хоч і недовгій кар’єрі Юрія Тютюнника в кіно. Він працював редактором і сценаристом Харківської філії ВУФКУ, також разом із письменником Майком Йогансеном написав сценарій (під псевдонімом Юрко Юртик) легендарного фільму Олександра Довженка “Звенигора”. На думку деяких дослідників, задум стрічки належав Тютюннику, і він навіть знявся у ній. Французький кінознавець Любомир Госейко у своїй книжці “Історія українського кінематографа” також згадує, що Тютюннику пропонували роль у фільмі “Трипільська трагедія” Олександра Анощенка, але він відмовився. Літературознавці вважають, що Тютюнник став прототипом одного з головних героїв роману Юрія Яновського “Чотири шаблі”.

Узимку 1929 року Юрія Тютюнника заарештували в Харкові, доправили до Москви й у жовтні 1930-го розстріляли. З титрів “Звенигори” прибрали його псевдонім, а згодом і прізвище М. Йогансена, якого репресували і стратили в 1937-му. Роман Юрія Яновського “Чотири шаблі” зазнав гострої критики і аж до початку 1980-х фактично був вилучений з літературного процесу.

“П.К.П.” залишився єдиним досвідом роботи в кіно співавтора сценарію чекіста Якова Лівшиця, якого засудили та розстріляли як “ворога народу” в 1937-му році. Стрічку зняли з прокату в 1929-му й заборонили, про неї не писали навіть у виданнях з історії кіно, короткі і скупі згадки знаходимо лише в другій половині 1980-х.

За дивним збігом обставин у 1986-му, через шістдесят років після прем’єри “П.К.П.”, режисер О. Павловський на тій самій Одеській кіностудії зняв картину “На вістрі меча”. В основі сюжету лежить біографія Тютюнника і спецоперація чекістів із виведення його на радянську територію. Проте у фільмі генерал-хорунжого не арештовують – він перетинає кордон і подорожує Україною, на власні очі бачить розквіт батьківщини, усвідомлює безперспективність боротьби й добровільно здається чекістам. Стрічка не стала подією, не здобула ні прихильності критиків, ані популярності серед глядачів. Екранний прототип Тютюнника постає під іменем Юрія Турчина (його зіграв І. Миколайчук). Мабуть, справжнє ім’я генерал-хорунжого все ще спричиняло небажані асоціації.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Штучний інтелект грає рок “Горщик із золотом”: несподівані асоціації й паралелі