By 
У вересні 1973-го відомий кінодраматург Геннадій Шпаліков, за сценаріями якого зняли тогочасні хіти “Мені 20 років” та “Я крокую по Москві”, вирушив до Києва. Мав підписати договір із Кіностудією ім. Довженка на новий сценарій. Але насправді ця поїздка означала для нього набагато більше – була подорожжю в дитинство.
Так склалося, що 1947 року його, 10-річного учня 153-ї московської школи, військкомат скерував до Київського військового суворовського училища – як сина офіцера, який загинув на війні. Училище (нині Київський військовий ліцей ім. Івана Богуна) розташовувалося на Печерську.
Юний суворовець у листах до мами описував своє самостійне життя: опанував фехтування, катання на ковзанах, став чемпіоном училища з плавання, відвідував історичний гурток, багато читав. А коли діставав звільнення до міста, сідав на трамвай і їхав дивитися фільми в кінотеатр ім. Чапаєва (нині “Ліра” на Великій Житомирській, 40).
Він віршував із 9 років, але саме в Києві ступив на літературний шлях – писав не лише короткі поезії, але і драматичні твори. Увійшов до редколегії рукописного журналу “Юность”, що виходив в училищі, став редактором ротної стінгазети й навіть військкором багатотиражки Київського військового округу “Ленинское знамя”, куди дописував про життя училища.
Ба навіть більше: читав свої вірші на концерті в Будинку офіцерів і нарешті наважився віднести деякі з них до редакції молодіжної газети “Сталинское племя”, яку видавав ЦК комсомолу. Редактор Бекетов, завідувач літературного відділу, надрукував дві поезії. Геннадій Шпаліков дістав свій перший у житті гонорар.
У 1955-му він залишив Київ, де прожив 8 років. Мріяв про фах військового журналіста, але не знайшов, де такої спеціальності навчають, тому вступив до Московського вищого загальновійськового командного училища. Але доля приготувала своєрідний подарунок: уже на першому курсі сержант Шпаліков дістав травму ноги, що унеможливило подальшу військову кар’єру. Звільнений із лав Радянської армії, вступив до ВДІКу на сценарний факультет.
Й от тепер, через 18 років, він повертався до міста свого дитинства. Власне, це повернення й зустріч із собою підлітком мали стати основою його нового сценарію “Повітря дитинства”.
За сюжетом, інженер Олексій Соколов одержує лист із запрошенням приїхати до міста Н. на зустріч випускників суворовського військового училища – навчальний заклад святкує 25-річчя. У головному герої легко вгадується сам сценарист: обом по 36 років, той і той колишній військовий, а нині цивільний, у кожного батько загинув наприкінці війни в Польщі.
Місто в сценарії не назване, проте чимало деталей вказують, що герой прибув саме до Києва: згаданий Ланцюговий міст (популярний орієнтир для повоєнних киян, хоча сам міст зруйнувався під час війни), у діалозі йдеться про матч київського “Динамо”, а Соколов і його супутниця Марина ходять похилими вулицями, характерними для київського середмістя. Та й кожен киянин легко зрозуміє, що “футбольний, по суті, ресторан”, де відбувається святкування – це ресторан “Динамо”.
Сценарій призначався для дебютного фільму Михайла Іллєнка – ним молодий режисер мав захищати диплом у ВДІКу. Отже, у Києві Шпаліков подав сценарну заявку, кіностудія підписала договір і виплатила аванс.
Сценарист взявся до роботи, але справа рухалася дуже повільно. Інколи зовсім не рухалася. “У затягуванні роботи завинив Гена, – пояснював свідок цієї історії Віталій Юрченко, студійний редактор. – Власне, Гена запив. Михайло, не дочекавшись сценарію, зняв інший диплом”. Ідеться про фільм “Там вдалині, за рікою”, який Іллєнко поставив за сценарієм Євгенія Митька.
Тим часом Шпаліков завершив перший варіант сценарію. За кілька днів подарував примірник однокашнику по суворовському училищу Валерію Куделіну, поставивши під автографом дату: 4 квітня 1974-го.
Студія, висунувши сценаристу перелік бажаних перероблень (звичайна, як на ті часи, практика), прикріпила до нього іншого режисера-постановника – Леоніда Осику, майже однолітка, який уже уславився фільмами “Камінний хрест” (1968) і “Захар Беркут” (1971).
Цей тандем, крім обговорення творчих моментів, охоче заглядав до чарки – ззовні здавалося, що саме горілка гальмує роботу. Але була, схоже, й інша причина, більш вагома. Адже другий варіант сценарію, хай із порушенням термінів, Шпаліков усе-таки надав кіностудії.
Перешкодою була фінальна сцена. А ширше – підсумок подорожі Олексія Соколова у своє минуле. У сценарії це мало такий вигляд: на плацу суворовського училища шикуються колишні випускники, раптом вони бачать себе, якими були 1947 року, – і не впізнають. Але ті 10-річні хлопці теж вдивляються в себе майбутніх і теж не можуть впізнати. Не такими, отже, уявляли себе дорослими, коли, залишивши батьківську домівку, уперше пустилися в самостійне житейське плавання – не так усе склалося, як тоді гадалося. Автор сценарію не приховує свого розчарування…
Для Шпалікова такий перегук десятиліть був надзвичайно важливим – ще з часів діалогу сина із загиблим на фронті батьком у фільмі “Мені 20 років”. Однак те, що дозволялося під час “відлиги”, стало неможливим у “застійні” 1970-ті.
Сценарист накидає чернетки інших фінальних сцен, проте вони не влаштовують його – усе не те! Робота зупинилася, терміни знову зірвані. Він надсилає студії листи з вибаченням і запевненням, що готовий далі працювати над сценарієм, але…
1 листопада 1974-го Геннадій Шпаліков вкоротив собі віку в Передєлкіно неподалік Москви. Сценарій самогубця, тобто людини, яку не задовольнило “щасливе радянське життя”, автоматично став непрохідним. Леонід Осика запустився зі стрічкою “Тривожний місяць вересень”, за яку згодом здобув премію на Всесоюзному кінофестивалі. А про фатальне “Повітря дитинства” більше не згадували.
