By 
Італійського режисера Серджо Леоне вважають батьком жанру “спагеті-вестерн”. Це фільми 1960-1970-х років, присвячені історії підкорення Дикого Заходу, що вироблялися на італійських кіностудіях і фільмувалися переважно в Іспанії. Наслідуючи та використовуючи класичні елементи драматургії, що були в американських аналогах, “спагеті-вестерни” пропонують більш іронічне й часом гротескне ставлення до подій і героїв, суттєво підважуючи, навіть деконструюючи романтизм уже усталеного жанру.
“Спагеті-вестерни” створювалися одразу англійською мовою, а на європейський ринок виходили в дубльованих версіях. Фільмувати в Європі було набагато дешевше, тож у таких стрічках залюбки знімалися американські актори. “Спагеті-вестерни” поклали старт вельми успішної кар’єри для багатьох із них. Варто згадати хоча б Клінта Іствуда, який зіграв головні ролі в “доларовій трилогії” Серджо Леоне: “За жменю доларів” (1964), “На кілька доларів більше” (1965) і “Хороший, поганий, злий” (1966).
У 1971-му, п’ятдесят років тому, Серджо Леоне зняв свій останній “спагеті-вестерн”. Мабуть, це унікальний випадок, коли одна й та сама картина має кілька назв. На наших теренах фільм здебільшого відомий під назвою “За жменю динаміту”, в Італії – “Пригни голову”, в англійському перекладі найбільш поширеною є назва “Нагни голову, бовдуре” – репліка, яка повторюється кілька разів упродовж стрічки. Водночас трапляється і просто “Жменя динаміту”. У різних країнах фільм виходив також під назвою “Одного разу в Мексиці” та “Герої Меса-Верде”.
Кінокритики й дослідники кінематографічної спадщини Серджо Леоне вважають картину другою частиною трилогії “Одного разу в…”, до якої належить фільм “Одного разу на Дикому Заході” (1968) та остання стрічка Леоне, гангстерська сага “Одного разу в Америці” (1984), яка в роки перебудови навіть вийшла в радянському прокаті.
Дія “За жменю динаміту” розгортається під час революції 1910-1917 рр. у Мексиці. Більш точну дату визначити важко, але схоже, що йдеться про “третій період революції”, коли владу в Мексиці внаслідок державного перевороту в лютому 1913-го захопив генерал Вікторіано Уерта.
Леоне почав працювати над задумом стрічки ще під час роботи над “Одного разу на Дикому Заході”. На написання сценарію суттєво вплинули події у Франції в травні 1968-го, коли країну охопили масові протести. Центром протистояння став Париж: маніфестації студентів і захоплення ними університетів, страйки робітників на підприємствах, барикади на вулицях, бійки з поліцією, розбиті вітрини крамниць, спалені автівки. Головною рушійною силою подій стала ліворадикальна молодь, прихильники маоїзму та троцькізму.
У стрічці “За жменю динаміту” Серджо Леоне, як режисер і співавтор сценарію, деконструює романтику революції. Про те, що глядачам найперше пропонуються авторські рефлексії на тему не так Мексиканської революції, як нещодавніх подій у Парижі, відлуння яких відчула вся Європа, промовисто свідчать не лише згадки про вибухівку, а й цитата з Мао Цзедуна на початку фільму: “Революція – не світська вечеря, не літературна подія, не малювання й не вишивання, її неможливо робити вишукано та ввічливо. Революція – це акт насильства”.
Революцію в Мексиці Леоне використовує виключно як кінематографічне тло й можливість додати фактурності своїм персонажам. У стрічці висвітлена історія знайомства, стосунків і пригоди двох героїв: мексиканця Хуана Міранди, неграмотного бідняка і звичайного бандита, який разом зі своїми синами різного віку грабує поштові диліжанси, та ірландця Джона Меллорі, освіченого вихідця із заможної родини, активного й небезпечного члена Ірландської республіканської армії, фахівця-підривника, який змушений переховуватися в Мексиці, бо на батьківщині він звинувачений у тероризмі й розшукується британським урядом.
До революційних ідей Хуан ставиться доволі скептично, але він не проти скористатися нагодою поліпшити матеріальне становище родини, тож планує пограбувати банк у місті Меса-Верде і прагне залучити Джона та його знання вибухівки до цієї авантюри. Водночас Джон, який в Ірландії був ідейним революціонером, тепер вважає, що однієї революції для нього було достатньо.
Образи головних героїв “За жменю динаміту” складно означити словами “хороший”, “поганий” чи “злий”. Род Стайгер (Хуан Міранда) і Джеймс Коберн (Джон Меллорі) втілили на екрані багатогранні характери людей, що опиняються в різних ситуаціях, здатні на різні вчинки й не особливо переймаються ідеями чи мораллю. Род Стайгер, мабуть, здивує багатьох глядачів здатністю перевтілюватися, бо в ролі Хуана вкрай важко упізнати актора, який усього за рік до виходу стрічки зіграв Наполеона у фільмі Сергія Бондарчука “Ватерлоо”.
Серджо Леоне знову надзвичайно точно використовує вже випробуваний раніше динамічний монтаж виразних великих планів, як у знаменитій сцені дуелі в “Хороший, поганий, злий”, але вже по-іншому, будуючи на цьому суттєву частину експозиції стрічки. Так він посилює не лише напруженість дії, а й несподіваний сатиричний ефект. Іронія у картині майстерно поєднується із жахливими сценами масових страт повстанців федеральними військами, що інспіровані серією офортів Франсіско Гої “Страхіття війни”.
Було б несправедливо не згадати про композитора стрічки Енніо Морріконе, який співпрацював із режисером на всіх його попередніх картинах, окрім дебютної. Американський кінокритик Елвіс Мітчелл назвав саундтрек фільму “найславетнішим і незабутнім”.
На перший погляд, “За жменю динаміту” відповідає всім стандартам бойовика і фільму про міцну чоловічу дружбу. Проте стрічка спонукає до роздумів – бодай про те, як дивно може творитися міфологія, адже Хуан і Джон стають героями революції.
Одразу згадуються уроки історії в радянській школі з пантеоном “червоних героїв” Жовтневої революції та громадянської війни; переоцінювання тих подій, як і героїв, із появою нової інформації в роки перебудови чи після розпаду СРСР. Згадується, як значна частина революційної французької молоді 1968-го згодом перетворилася на респектабельних буржуа; як після Помаранчевої революції та Євромайдану в структурах влади опинилися сумнівні персонажі, які у вирі подій здавалися героями. Як говорив у фільмі Джон Меллорі: “Де революція – там завжди плутанина й сум’яття, а людина, яка завжди знає, чого хоче, може легко досягти успіху”.
Фільм у жодному разі не вимагає сприймати революцію тільки так і ніяк інакше, просто пропонує інший погляд. Він також нагадує, що революція – це завжди “вибух динаміту”, часто невідворотний, і що історію творять люди, які можуть не мати спільної мети чи цілей. Серед них завжди будуть герої й негідники, а ще ті, хто став учасником подій мимоволі.
Саме за стрічку “За жменю динаміту” у 1972 році Серджо Леоне здобув “Давида ді Донателло” – головну кінематографічну нагороду Італії. Картина стала одним із касових чемпіонів на батьківщині, мала успіх у Франції, а от у Мексиці не виходила аж до 1979-го – там фільм сприйняли як образу революції й народу країни. Критики ж поставилися до стрічки прохолодно – таки відчули відверто суворий погляд Леоне на паризькі події 1968-го. Схоже, це завадило тоді цілком оцінити непересічність і новаторство картини. Проте час розставив усе на свої місця, тож нині “За жменю динаміту” справедливо вважається світовою кінокласикою.
