By 
До історії встановлення старшинства в Гетьманському роді та спадкоємства в українському монархічному рухові
Постать Данила Скоропадського, який очолював український консервативний монархічний рух в еміграції, й досі маловідома в Україні. Та саме за його керівництва консервативний рух українців діаспори набув нового піднесення.
Четверта дитина народиласьв сім’ї Павла і Олександри Скоропадських 13 лютого 1904 року (31 січня за ст. ст.) у Санкт-Петербурзі. Хлопчика назвали Данилом на честь Гетьмана Данила Апостола. Початкову освіту він здобув вдома. З 1914 р. складає щорічні іспити у Першій петербургзькій клясичній гімназії, щоразу з добрими оцінками, та продовжує навчатися вдома.
У дитинстві він часто їздив до родинних маєтків у Полошки на Чернігівщині та Тростянець на Полтавщині, де зберігалася чудова колекція старовинних пам’яток: портрети Гетьманів і полковників, козацька зброя, посуд, меблі і велика книгозбірка. На формування свідомості юнака вплинули розмови з представниками сільської інтелігенції. Так Гетьманич з теплом згадував про вчителя з села Восківці, який із захопленням читав йому поезії з “Кобзаря”.
1911 року Данило виїхав з батьками до Фінляндії, де Павло Скоропадський командував драгунським полком у Вільманстранді. Тут майбутній Гетьманич опанував їзду на лещатах (різновид лиж – авт.) і часто ставав у герць з фінськими однолітками.
Незабаром у Російській імперії відбулася революція, а пізніше й більшовицький переворот. Ці події застали Олександру Скоропадську з дітьми у Петрограді, а генерал Скоропадський перебував тоді на російсько-німецькому фронті. 29 квітня 1918 р. Павло Скоропадський стає Гетьманом України, внаслідок державного перевороту. Влітку гетьманська родина прибуває на спеціальному потязі Української Держави з Петрограду до Києва. На той момент Данило закінчив лише п’ятий клас гімназії. “Мені було 14 років, коли в Києві я був свідком творення Української Держави, очоленої моїм світлої незабутньої пам’яти Батьком, який приймав на авдієнції амбасадорів держав, заснував Українську академію наук, українські університети і ряд важливих культурних закладів. Тоді провадилася колосальна праця розбудови солідних підвалин української державности. Пам’ятаю, як я і вся наша родина з радістю приймали вістки про тріюмфальну подорож Батька – Гетьмана Павла до Німеччини. Тоді у мене, 14-літнього юнака, це мало характер романтичного захоплення, але пізніше я усвідомив, що це справа великої історичної ваги, якій і я мушу служити.” – виголосив Гетьманич на святкуванні 35-річчя становлення Гетьманської Держави на академії у Рочдейсі.
У Києві Данило навчається в українській групі гімназії В. Науменка, а також додатково із своїм вчителем та ад’ютантом Гетьмана полковником Никифором Блаватним, котрий активно пропагує важливість дідичного спадкового Гетьманату для України, плекає у хлопцеві почуття обов’язку та відповідальності.
У вересні 1918 р. Гетьман дізнається про підготовку повстання соціалістичною Директорією й коли наприкінці листопада внутрішня і зовнішньополітична ситуація загострюється, він вирішує вислати своїх дітей за кордон. У розпал протигетьманського повстання Марія, Лізавета, Петро і Данило втікають з палаючої України. То була авантюрна й довготривала мандрівка у Європу. Крім власних речей, їм довелося перевозити ще й мамині перли та діаманти, а також валізу із родинним сріблом. Шлях же пролягав через Одесу, Крим, Константинопіль, звідти через Болгарію до грецьких Салонік і далі потягом у Афіни, пароплавом у Парнас, далі до острова Корфу та Галіполя в Італії, містечка Барі, а тоді до Риму.
Вагітна Гетьманова Олександра спершу залишилася з чоловіком у Києві, а потім через Фінляндію виїхала до Німеччини. Подружжя Скоропадських добиралося за кордон різними шляхами і зустрілося лише 7 січня 1919 р. у Берліні. Тоді ж батьки почали розшукувати дітей, про яких не мали жодної вістки. Тим часом у Римі няні Скорпопадських один з князів повідомив берлінську адресу Гетьмана. 1 травня Павло і Олександра отримали від дітей телеграму й невдовзі вирушили до Риму. Та кінцевим пунктом мандрівки стала Швейцарія, де родина осіла в Лозанні. Спершу тут замешкали лише діти, а 15 липня 1919 р., після десяти днів з народження Оленки, до них долучилися батьки. У 1921 р. Скоропадські перебралися до німецького містечка Ванзеє, неподалік Берліну.
Гетьманич разом з сестрою Марією залишились в Лозанні, де Данило навчався у французькій реальній гімназії. Закіншивши її у 1922 р. з відзнакою він повертається до батьків у Німеччину. Сім’я Скоропадських прибула на чужину практично без засобів для існування і діти не могли дозволити собі привільне життя, тож Данило працює простим робітником на фабриці “Сіменсі Шукерт”, а у вільний час граєу футбол. За рік вступає до Високої Технічної школи у Шарлоттенбурзі на фах інженера. З 1928 до 1932 рр. працював за спеціальністю на електро-технічній фабриці “Сіменсі Гальске”.
Ще під час навчання у Вищій Технічній школі Данило бере активну участь в українському студентському і суспільно-політичному житті Німеччини. Зокрема є членом товариства “Основа”, а пізніше став головою товариства “Дніпро”. В Німеччині Гетьманич знайомиться з теоретиком Гетьманського руху В’ячеславом Липинським, істориком Дмитром Дорошенком та іншими членами Ради Присяжних Українського союзу хліборобів-державників і працівниками Українського наукового інституту при Берлінському університеті. Вони й підготували Данила до його історичної ролі в українському національному житті.
Ідея встановлення дідичності гетьманської влади підняла потребу у юридичному організуванні спадковості гетьманської булави родом Скоропадських. Гетьманич Данило згадував: “Коли мені сповнилося 21 рік, до мене звернулися співробітники Батька з запитом: чи можуть вони бути певні, що я згожуся після мого Батька перебрати на себе його права і обов’язки, зв’язані з Гетьманським рухом? Через рік я ту відповідь дав. Вона була позитивна. Це рішення запало завдяки впливові мого батька, який більше ніж хто інший навчив мене любити Україну”.
Особливе враження на Данила справив батьківський лист з Ванзеє від 1 квітня 1925 р., де Гетьман давав синові настанови: “Пам’ятай, що раз Ти приймеш на себе добровільно мої права й обов’язки, Ти мусиш дбати про те, щоб бути достойним великого завдання на себе прийнятого. Пам’ятай, що для виконання цього великого завдання, Ти мусиш придбати мудрих, чесних, відданих спільній ідеї й добре зорганізованих помічників і що таких помічників не можна враз при потребі знайти й зорганізувати, а треба їх розшукувати й готувати ціле життя.Все обдумай і розваж. Хай велич завдань не лякає Тебе”.
1926 року Гетьманич погодився при належному часі очолити Гетьманський рух, та лише наприкінці 1932 року він полишає працю інженера і повністю присвячує себе українській справі. Тим часом у Німеччині набирає силу націонал-соціалізм, гітлерівці опановують повну владу. Передбачаючи зламність моменту історії Павло Скоропадський 16 травня 1933 р., у день свого 60-річчя, урочисто проголошує сина Данила своїм правонаступником.
Українська діаспора із захопленням сприйняла цю звістку, адже після розходження П. Скоропадського з В. Липинським Гетьманський рух зазнав певного розколу, й саме Данило уособлював примирення в обох таборах. Раніше у листі до Головного Отамана гетьманських “Січей” в Америці сам В. Липинський пропонував, “щоб Павло Скоропадський абдикував і передав свої права сину, з тим, що Головою Гетьманської Управи при Данилі Скоропадськім буде Дмитро Дорошенко”. Та й після проголошення правонаступництва Гетьман зберіг за собою провід Гетьманським рухом і задля підтримання ентузіазму гетьманців за океаном та популяризації Гетьманича, прилучення його до керівництва монархічним рухом, доручив синові відвідати українські спільнотиу США та Канаді.
Подорож тривала впродовж 1937-1938 років і була надзвичайно успішною. Стрункий, чорнявий красень і освітчений молодик справляв неабияке враження на оточуючих. Він досконало володів чотирма іноземними мовами – англійською, французькою, німецькою й російською. Гетьманич став для емігрантів символом майбутності України та її державності. На честь гостя влаштовувалися прийняття, бенкети, концерти й академії, на які вважали за честь прийти не лише українські поселенці, а й посадники міст, представники американського й канадського війська, лідери партій та організацій. Засновник Гетьманського руху в Америці й перший редактор гетьманського друкованого органу “Січ” О. Назарук писав: “Радісний промінь зєдинення Українців, консолідації їх, заяснів над українським народом аж в часі поїздки Гетьманського Сина Данила, що її Він відбув як правний Наслідник Гетьмана України, на припоручення Свого Батька Гетьмана Павла. Разом з пошаною, що її наш нарід виявив свому природньому голові, Гетьманові всієї України в особі Сина Його й правного Престолонаслідника, вступило в той нарід почуття єдности й зустріла той нарід пошана від чужих”.
За час подорожі Гетьманич зустрівся з Центральою Союзу гетьманців-державників Америки й Канади, відвідав численні Округи СГД, спілкувався з сотниками і сотницями, українськими “пластунами”, молодечими відділами СГД та гетьманського Червоного Хреста. Був гостем на посвяченні літака “Київ” та здійснив на ньому перший політ. Куди б не приїздив Данило всюди його зустрічали як державного спадкоємця і потенційного провідника України. На бенкеті влаштованому на його честь у Українському Народному Домі в Едмонтоні Гетьманич звернувся до молоді: “Українська визвольна боротьба є революційна. Української держави нам ніхто не дасть, мусимо її вибороти ціною власного життя і крови, бо тільки тоді вона буде тривала. Для цього треба України хотіти так, щоб боротьба за неї стала головною ціллю нашого життя. В тій боротьбі, особливо молодь наша мусить відіграти велику ролю. Боротьба та тільки тоді матиме успіх, коли будемо до неї відповідно підготовані. Підготовка повинна бути в першу чергу духовна, систематична і ясна”.
Подорож Данила потужно сприяла єднанню українців за океаном, зростанню Союзу гетьманців-державників і зміцненню його впливу серед діаспори. О. Назарук успішно засновував нові Гетьманські Січі, а колишньому військовому міністру УНР полковнику О. Шаповалу вдалось організувати ще чотири гетьманські Летунські школи.
Повернувшись з поїздки Гетьманич не довго перебував поряд з батьком у Німеччині. З приходом до влади націонал-соціалістів діяльність СГД ускладнилася і Гетьману доводилося докладати чимало зусиль, щоб уможливити подальше існування Союзу гетьманців-державників. Фактично легальні заходи Гетьманського руху за часів фашизму провадила лише Українська Громада,майже повністю підпорядкована впливу СГД. Розуміючи складність політичного становища та неминучість військового конфлікту, Гетьман 1939 року приймає рішення відіслати Данила до Лондона, аби зберегти провід Гетьманського руху по обидва боки ворогуючих сторін й улаштування його продовження після війни.
З липня 1939 р. і до самої смерті Гетьманич Данило мешкав в Англії. На той час українців там було лише декілька осіб, але з політичного погляду це було найкраще місце для Гетьманича. Тут Данило знайомиться з внутрішньо-державною будовою британської монархії і своєю присутністю символізує лояльність гетьманців до антигітлерівської коаліції. Тим часом війна ускладнила положення Гетьманських Січей в США й Канаді через підозріле ставлення до них державної влади. І поки в Німеччині Гетьман веде переговори з різними емігрантськими політичними угрупованнями задля об’єднання в єдиний український рух, Данило провадить подібну місію з Великої Британії.
Напочатку осені 1944 р. Управа Гетьманського руху заходилася організовувати засідання Гетьманської Ради, яке відбулося 12 грудня 1944 р. в Німеччині. Тоді ухвалили “Норми про спадковість гетьманської влади й гетьманської булави у Вищому проводі гетьманського руху і в Українській Державі”, що визначали правоприємництво як за чоловіками, так і за жінками роду Скоропадських.
За кілька місяців, 26 квітня, Павло Скоропадський помер в шпиталі монастиря Меттен, після важкого поранення, отриманого підчас станції Планлінг поблизу Мюнхена. Тоді Гетьманський рух ненадовго очолила Регентська Рада на чолі з Регентом Олександрою Скоропадською. Новий етап розвитку Гетьманського руху розпочався 5 листопада 1948 р., коли вона склала з себе обов’язки Регента і розпустила Раду, а спадкові права і обов’язки гетьманської булави передала Гетьманичу. Того ж дня Данило Скоропадський склав “Обітницю” й урочистою заявив,що продовжуватиме справу, започатковану батьком. На цей момент Гетьманичу виповнилось сорок чотири роки.
Тим часом з 1946 р. до Великої Британії почали прибувати перші групи “дивізійників”, а протягом 1947-1948 рр. там вже осіло понад 40 тисяч українських робітників з Німеччини й Австрії, серед яких були і колишні “дивізійники”, і військові з армії генерала Андроса, і “упівці”. Поселенці прибули й до обох Америк та Австралії. Гетьманич одразу ж встановив контакти з новоприбулими українцями, зокрема не зважаючи на їхні політичні й громадські переконання, гетьманці допомагали їм влаштуватися на роботу тощо.
Сам Данило Скоропадський жив у Лондоні дуже скромно, працював інженером-директором на фабриці “Dzyc Fasbener” біля Лондона (пізніше – технічним директором), а весь вільний час присвячував українським справам, чим викликав до себе симпатії українців, і не лише гетьманців. Популярність Гетьманича серед діаспори була настільки великою, що почали ширитися чутки, що у Данила Скоропадського закохалася англійська королева Єлизавета ІІ. Та насправді він стояв осторонь британської королівської сім’їй це були лише вигадки.
Поволі вплив Гетьманського руху почав зростати. В 1951 р. в Канаді з’явилися нові часописи СГД – “Наша Держава” та “Батьківщина”. Остання набула значного поширення й з початком перебудови у СРСР почала з’являтися і в Україні. Відновила свою діяльність Українська Гетьманська Організація Америки. Зросла чисельність СГД в Австралії, Бразилії, Аргентині…
Продовжуючи роботу свого батька Данило Скоропадський активно брав участь у всезагальній організації емігрантського суспільно-політичного життя українців. Як результат, у 1948 р. його обрали членом Ради Союзу Українців Британії та головою його Статутної Комісії, а з1949 р. – почесним головою СУБ. Гетьманич плідно працює не лише на засіданнях Ради та Президії СУБ, а й взагалі часто відвідує його відділи, влаштовує регулярні зустрічі з українцями, очолює Комітет допомоги українським студентам, є членом “Пласту”. Одночасно Гетьманич стояв й як керівник і персоніфікатор світового Гетьманського руху.
СГД прагнув до єднання з іншими партіями і угрупованнями діаспори, тож гетьманці тісно співпрацюють з закордонними частинами ОУН, визначивши за мету відновлення Української Соборної Самостійної Держави. 1946 року СГД увійшов до Координаційного Українського Комітету, але прицьому не підтримувалося жодних контактів з державним центром Української Народної Ради в екзилі, а тому СГД не включилив 1948 р. у систему УНР.
Наприкінці 40-х років Данило Скоропадський мав вже неабиякий досвід громадської і політичної діяльності та заслужений авторитет не лише серед українців. Щодо ролі і завдань еміграції він зазначав: “Я певен, що наша праця тут залишить глибокий слід у житті українського народу. Досвід історії говорить нам, що у всіх народів завжди еміграція приносить велику користь своїй країні, спрямовує прагнення народу, допомагає в упорядкуванні громадського й господарського життя держави. Перед нами стоять величезні завдання, для цього ми мусимо бути максимально об’єднані. У нас є різні партії, й кожна з них має в своєму складі багатьох чесних українських патріотів – треба намагатися всіх їх єднати для служби нації”.
Гетьманівна Олена пригадувала, що Данило якось заявив, що за умов набуття Україною незалежності згодився б стати її президентом, і це дуже обурило окремих гетьманців. Разом з тим Гетьманич був прихильником англійського суспільно-політичного ладу, який в Україні слід було перетворити на національний зразок.
“Життя наше на еміграції є тяжке. Нашим головним завданням тут, – наголошував Гетьманич, – є зберегти наш доріст від асиміляції. Всі ми бажаємо, щоб скоріше прийшов кінець теперішньому стану застою в міжнародньому житті. Я вірю, що ще доживу до того часу, коли буде творитися українська держава. Переді мною, як зверхником Гетьманського Руху, стоїть завдання: принести Гетьманську ідею на суд українського народу”.
На жаль, не судилося Данилові Скоропадському дожити до радісних днів звільнення України з неволі. Він раптово помер на п’ятдесят третьому році життя у власному помешканні в Лондоні 23-го лютого 1957 року. Його погибель шокувала українську діаспору і особливо членів Гетьманського руху та родину Скоропадських. Таємницю його смерті не розкрито й донині. Перебуваючи у горі, сім’я Скоропадських не дала дозвіл на розтин тіла. Поховали його за православним звичаєм у Лондоні, де могила знаходиться й сьогодні.
