Гірка ціна волі. До ювілею фільму Марка Донського “Дорогою ціною”

Гірка ціна волі. До ювілею фільму Марка Донського “Дорогою ціною”

У 1957 році на Київській кіностудії художніх фільмів завершилася робота над стрічкою “Дорогою ціною”, що базується на творах класика української літератури Михайла Коцюбинського. Зокрема, на однойменній повісті, яку вперше надрукували в 1902-му. Тож цьогоріч святкуємо не лише 65-літній ювілей стрічки, але й 120-річчя публікації повісті. Сценарій фільму написала Ірина Донська. Вона взяла за основу повість Михайла Коцюбинського “Дорогою ціною”, а також оповідання “Для загального добра” й “На крилах пісні”. Керівництво кіностудії сценарій схвалило й доручило постановку режисеру Марку Донському.

Це був уже другий київський період у творчості відомого режисера. На базі Київської кіностудії, яка в роки Другої світової вимушено працювала в Ашхабаді (нині столиця Туркменістану), він зняв знаменитий фільм “Райдуга”, а потім, уже в Києві, після повернення кіностудії з евакуації, створив картину “Нескорені”. Та насправді Марк Донський знову замешкав у столиці України й продовжив співпрацю з Київською кіностудією не з власної волі.

Його попередня стрічка “Алітет іде в гори” (1949), знята в Москві, дуже не сподобалася вищому керівництву держави, її критикували за “неправильну” ідеологію. Тож, як тоді говорили, “оргвисновки” не забарилися і світової слави режисера фактично відправили до Києва в заслання. Жорсткішого покарання йому вдалося уникнути, бо на той момент, крім міжнародних нагород, Марк Донський мав ще і статус неодноразового лауреата найвищої радянської відзнаки – Сталінської премії.

Попри те, що в Києві в Марка Донського спершу все складалося не надто добре, згодом йому таки вдалося “відновити репутацію”. Він зняв успішну не лише в країні, а й за кордоном картину “Мати”, екранізацію однойменного роману Максима Горького, канонічного твору соцреалізму. Марка Донського навіть призначили художнім керівником Київської кіностудії, яка з 1956 року стала називатися ім’ям Олександра Довженка.

У кінознавчих працях, присвячених історії українського кіно, згадується, що наступну картину Марка Донського “Дорогою ціною” кінематографічному начальству здали без особливих труднощів, але якогось захвату фільм теж не викликав і в прокаті шаленого успіху не мав.

Натомість 1958-го “Дорогою ціною” вийшов за кордоном і здобув визнання. У Центральному державному архіві-музеї літератури й мистецтва зберігся цікавий документ 1959 року – лист керівництву кіностудії від дирекції Лондонського кінофестивалю, одним із фундаторів якого є Британський кіноінститут (BFI). У листі зазначено, що фестивальна програма складалася з найкращих стрічок, які того року вийшли в кінопрокат у всьому світі, а ще повідомлялося, що “Дорогою ціною” визнано найвидатнішим фільмом року. До листа було додано брошуру фестивалю і спеціальне посвідчення, що також надіслали й Марку Донському, який тоді знову повернувся до Москви.

Не оминув стрічку увагою і впливовий французький кінематографічний часопис “Кінозошит” (CAHIERS DU CINÉMA), який щороку оприлюднював рейтинг найкращих стрічок. Провідні французькі кінокритики й режисери схвально сприйняли фільм Донського і високо його оцінили.

Картина також є в списку 100 найкращих фільмів за всю історію українського кінематографа, що складений за результатами опитування Національного центру Довженка, проведеного у 2021 році.

Щоправда, нині деякі моменти в стрічці можуть почасти сприйматися суперечливо. Наприклад, акцентування класової боротьби може здатися надмірним, а цитата Максима Горького в початкових титрах – недоречною. Проте варто зважати на історичний контекст: у часи сталінської диктатури взагалі неможливо було б уявити появу такої стрічки.

Звернімо увагу на інше. У своїй книжці “Історія українського кінематографа” французький кінокритик Любомир Госейко влучно зазначив: “Марк Донський творить етнографічну й пантеїстичну картину з візіями прозорого ліризму, ясними просторами, імпресіоністичними кадрами водних плес та неба, бароковими зображеннями ярмарку з мандрівними акробатами й шаленими танцями”.

Художнє і, як на ті часи, новаторське рішення фільму дійсно відтворює атмосферу й настрій твору Коцюбинського. У цьому заслуга не лише режисера, а й інших членів знімальної групи, особливо художника-постановника Миколи Рєзніка, художника по костюмах Лідії Байкової та оператора-постановника Миколи Топчія, який ще до початку знімання визначився із художнім рішенням майбутнього фільму. Він запланував використати низку методів. Наприклад, застосувати рухому камеру, яка має залучати глядача до подій на екрані. Також хотів відмовитися від надмірної натуралістичності в портретах героїв завдяки контрасту, можливостям світла й тіні, а також використанню обмеженої гами кольорів у кожному епізоді. Топчій зазначав, що “суворий добір кольорів у рамках площини кадру, урахування їх подальшого зіткнення в динаміці й часі зміни кадрів має стати творчим замінником тих можливостей, які має живописець”.

Микола Топчій добре розумів, про що повість Михайла Коцюбинського. Це історія прагнення до волі, яка часто здобувається дорогою й гіркою ціною. У 1945 році його, визнаного фахівця, у творчому доробку якого вже були відомі стрічки режисера Івана Кавалерідзе “Злива” (1929), “Коліївщина” (1933) та “Прометей” (1935), заарештували й засудили. Він відбував покарання в таборах аж до смерті Сталіна в 1953-му. Схоже, є певний символізм, що саме стрічка “Дорогою ціною” стала його першою ігровою картиною після звільнення. Фільм знімався вже в роки “відлиги”, ознаменувавши повернення видатного оператора не лише до нормального життя, а й до професії.

У багатьох кінознавчих працях проводяться паралелі між головними героями “Дорогою ціною” Соломією (Віра Донська-Присяжнюк) й Остапом (Юрій Дедович) та персонажами творів світової класики, як-от Ромео і Джульєтта, Трістан та Ізольда.

Чимало кінознавців звертають увагу на те, що асистентами Донського в цьому фільмі працювали майбутні українські режисери Володимир Денисенко і Володимир Довгань. Також вони зазначають, що стрічка Марка Донського вплинула на багатьох кінематографістів, адже вона безсумнівно є провісником, предтечею українського поетичного кіно. Зокрема, на Сергія Параджанова, який у 1965 році також екранізував твір Михайла Коцюбинського, знявши всесвітньовідомий шедевр “Тіні забутих предків”.

Мені свого часу пощастило читати сценарій десятихвилинного фільму “Кольоровий етюд”, який ще за кілька років до “Тіней забутих предків” написав і планував зняти Сергій Параджанов. Події картини почасти пов’язані з Кіностудією імені О. Довженка, це мало бути “кіно про кіно”. В одному з епізодів описаний знімальний майданчик “Дорогою ціною”: режисер нервується, свариться і вимагає принести йому катетр, щоб зафільмувати, як плаче кінь.

У тексті Михайла Коцюбинського немає жодної згадки про коня, який плаче, тож ця історія – чудовий приклад прояву справжнього таланту, уяви й фантазії режисера, бо завдяки цьому народився потужний кінематографічний образ.

Мабуть, сльоза з ока коня справила неабияке враження на Сергія Параджанова. І, схоже, не лише на нього, адже в закордонному прокаті фільм Донського демонструвався ще й з іншою назвою – “Кінь, що плаче”.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.